Війна б’є по всьому живому. Вона вбиває військових, цивільних і дітей, нищить сім’ї, мрії, плани, зтирає майбутнє. Ніжинцю Руслану Дворському було 39 років, коли його вбила росія. Чоловік не був військовим, але ворог наздогнав його і тут, в мирному житті.
Пише Nizhyn Post
ДРУЖИНА ПЕРЕДЧУВАЛА БІДУ
12 лютого 2025 року росія здійснила масовану комбіновану атаку на Київ балістичними ракетами та дронами.
Руслан був у столиці на роботі в котельні, де працював кочегаром-машиністом, коли поряд влучила російська ракета. Це місце роботи не було його основним, чоловік їздив туди на підробіток.
Поїхав і напередодні атаки, хоч дружина Тетяна і передчувала біду. “Так тривожно було на серці, – згадує Тетяна, – я говорила Руслану: “Не їдь”, але він не відчував нічого поганого, тому не звернув уваги на мої слова. Навпаки, заспокоїв мене обіцянкою: “Таня, День закоханих ми проведемо разом, ось побачиш!”.
12 лютого близько 5-ї ранку Руслана вже не було на цьому світі. 13-го я їздила забирати тіло. А 14-го, на День закоханих, ми його поховали”
“НАВІТЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ ЧОЛОВІКА ЛЮДИ, НЕ ЗНАЮЧИ ПРО ЦЕ, ДЗВОНИЛИ ЗА ЙОГО ДОПОМОГОЮ З БУДІВНИЦТВА”
Руслан народився 15 травня 1985 року в селі Данина Ніжинського району. Тут ходив до школи, потім навчався у Ніжинському фаховому коледжі культури і мистецтв імені Марії Заньковецької, але не закінчив його.
Працював стрільцем воєнізованої охорони на Укрзалізниці, а останнім часом був оператором котельні заводу «Київхліб» та кочегаром-машиністом котельні на підприємстві, поряд з яким і влучила росія.
Ніжин пам’ятає Руслана, як зразкового спеціаліста з ремонту та будівництва. Удвох з дружиною, зовсім юні (познайомилися і одружилися, коли обом було по 20) спроєктували та побудували власний дім. “У нас все зроблено його руками, – каже Тетяна. – Я ніколи не забуду, як він малював на папері, яким бачить цей будинок. У нас тоді ще й сина не було… А коли Артем (нині йому 15) пішов до 1 класу, ми почали будівництво… Це була найбільша мрія мого чоловіка – великий, просторий, затишний власний дім, наповнений коханням і щастям… Так ми і жили.
Руслан був турботливим батьком, для нього родина – це все. Він до нестями любив сина, брав незамінну участь в його вихованні, навіть на збори до школи зі мною ходив. Навчав Артема всьому, прагнув вкласти в сина найкраще…
Я всі ці 20 років подружнього життя була коханою дружиною, купалася в його турботі й увазі. Прокидалася від аромату кави, яку мій чоловік приносив мені в ліжко.
Руслан вмів смачно і вишукано готувати, навіть торти пекти.
А ще він був надзвичайно творчою і чуттєвою людиною, особливо тонко відчував музику, його гра на гітарі – то незабутні миті… Зараз вони неймовірно болять…
Також Руслан займався ковальством – це було одне із його хобі, у нас вдома навіть була імпровізована кузня”.
“Тато не встиг навчити мене грі на гітарі, – ділиться син Артем, – але я обов’язково це освою, в пам’ять про батька”.
“У ТЕЛЕГРАМ Я ПОБАЧИЛА ФОТО НОГИ ЧОЛОВІКА”
“Вранці 12 лютого я прокинулася і відкрила новини в Телеграм. Якась ніжинська група писала про комбіновану атаку в Києві. Серце стиснулося, бо фото були дуже схожі на місце роботи чоловіка. На одному з них я побачила ногу в чорному гумовому капці – такі Руслан купив, щоб ходити в котельні. Так я впізнала чоловіка.
В шоковому стані почала дзвонити йому – телефон не відповідав; родичам, ті – в швидку, в відділ кадрів з його підприємства… О восьмій мені офіційно повідомили про смерть чоловіка.
Котельня згоріла від вибухів, а в ній – речі, телефон і документи Руслана. Він не згорів, бо саме тієї хвилини вийшов на дрів по дрова. І там його наздогнала смерть”.
Руслана Дворського поховали у рідному селі Данина.
У скорботі на все життя залишилися рідні: дружина, син, мама і сестра… Мама Руслана майже щодня відвідує могилу сина та присвячує йому вірші…
Горе і біль не мають терміну давності. Родина щодня згадує щасливі миті ніби з колишнього життя, яке вже ніколи не повернеш. За що стільки горя на нашій землі?.. Ніхто не дасть відповіді.
Царство небесне невинно загубленій душі Руслана!