Роман ШЕВЯКОВ — військовослужбовець 57-ї окремої мотопіхотної бригади. У 24 роки він уже ветеран війни. У боях на Харківщині зазнав важкого поранення. Праву ногу ампутували. Роман ходить з протезом, вчиться жити по-новому і не втрачає мрій.

«Феєрверки гарні були»

— 27 лютого 2022 року з військовими з моєї частини о 16.00 рушили доставляти «подарунки» росіянам, — має на увазі боєприпаси Роман. — На трьох «КамАЗах» мали їх відвезти з Житомирщини в бік Кіптів. 

Я з водієм їхав у першій машині. За нами рухалися ще два «КамАЗи». Не доїхали. Ніч, темрява. У Києві, на Червоному Хуторі, біля блокпоста нас підбили. Щось прилетіло в бочину. Припускаємо, що то російська диверсійно-розвідувальна група зробила.  

Боженька тоді подарував нам життя. Мій водій лише вдарився обличчям об кермо і встиг вистрибнути. Я теж дивом уцілів. Врятував військовий квиток й автомат. Згоріли телефон, каска, бронежилет та службова документація. 

У нашому «КамАЗі» сім тонн боєприпасів. Феєрверки гарні тоді були, — переводить на жарт чоловік. — «КамАЗ» вигорів повністю, залишився лише номерний знак. Інші машини їхали трохи далі від нас. Їх не зачепило. 

Повернутися назад у частину теж не змогли. Тією дорогою в бік Києва вже сунула колона російських танків. 

Як росіяни вийшли з Чернігівщини та Київщини, пів року так само возив з побратимами на схід класні американські «подарунки» для росіян. 

У листопаді 2022 року мене перевели до Києва. А в кінці літа 2023 року опинився в іншій частині на Харківщині, — згадує бойовий шлях. — З Генерального штабу приходить телеграма, щоб відправити у відрядження певну кількість бійців. Писали, що на два місяці. Я погодився їхати. Та ніхто назад нас потім не забирав. Автоматично переводили в бойові частини.

«Хочеш служити — іди»

Народився і виріс Роман у селі Кобижча Бобровицької громади. Там живуть його батьки і старший брат. Інвалід з дитинства. Після закінчення 11 класу Роман вступив у Ніжинський професійний аграрний ліцей. 

— Вчився на автозварювальника. Навіть диплом кваліфікованого робітника десь удома є. Але провчився всього два місяці. Нецікаво мені було. Усе життя мріяв стати військовим. У листопаді забрав документи і пішов у військкомат. Якраз лютував коронавірус.

Мене не хотіли брати. Та я свого добився. Комісію на придатність пройшов у березні. І лише в червні пішов служити строкову службу. Місяць був у навчальному центрі. Мені тоді було 19 років.

Мати сказала: «Ти хлопчик великий, вирішуй сам. Хочеш служити — іди». 

Після закінченню строкової служби, через 18 місяців, уклав контракт. На пів року. Мав закінчитися у травні 2022 року. Служив на Житомирщині. Там і зустрів повномасштабне вторгнення.

Мати розбудила мене дзвінком о 3.30 24 лютого 2022 року. Я спав, бо зранку мав заступати на добовий наряд черговим на КПП. «Це що, війна почалася?» — схвильовано питала мати. «Та ну, яка війна? Я хочу спати. Мені в наряд», — відказав їй. 

Через 40 хвилин нас підняли по бойовій тривозі. Завила сирена. З рюкзаками побігли в частину. Навкруги все гуло. Почалися прильоти в бік нашої частини. Виїхали в ліс і почали окопуватися. 

Як і більшість тоді, думав, що закінчиться через два-три тижні. 

Підстрелили на бойовому завданні

— У  березні 2024 року опинився у 57-й окремій мото­піхотній бригаді на Харківщині. Місяць — навчання і почалися бойові виходи. На сім днів — на нуль. Три дні відпочинку. 

Перший мій бойовий вихід був на куп’янському напрямку. Після повернення з завдання довго не міг прийти до тями. Від побаченого в тих лісах мій мозок перевернувся. Гори тіл військових. Як наших, так і росіян. Лежать там не один тиждень, місяць, рік. Страшенний сморід. Від когось уже одні кісточки залишились, у когось обгоріло тіло. Це дуже страшно! Поряд доводилося бути, ночувати. А забрати тіла не виходило. Росіяни щільно обстрілювали ті місця. 

Я зрозумів, що в тилу все по-іншому, там війни немає. 

На другому і крайньому штурмі сказали, що треба 10 чоловік. Їхати на штурм на підмогу хлопцям. Зібрав необхідні речі: каска, бронежилет, вода, павербанки, додаткові боєкомплекти, гранати, аптечка, спальник, каремат. Уся амуніція заважила близько 60 кілограмів.

— А ви скільки тоді важили?

— Десь 87-88 кілограмів. 

І рушили. Приїхали в м’ясорубку. Бої не затихали. День і ніч кацапи лізли в наш бік. Наші військові сиділи в хатах у селі. Місцевих там уже не було. 

Росіяни за 30-40 метрів від нас, ходили відкрито дорогою. Казали: «Здесь укропов нет». Ми стріляли по них, а вони знову й знову, як привиди, з’являлися і лізли в наш бік. Нас було дуже мало,  чоловік 15 проти десь сотні росіян. 

Ці два виходи врізалися в мою пам’ять. Мабуть, пам’ятатиму завжди. У той вихід ми завалили багато ворогів. На жаль, і серед наших були втрати. 

Мене також затрьохсотили (поранили. — Авт.). З хати я вибігав в інше укриття. Аж раптом у мій бік стали стріляти. Прилітає перша куля в праву ногу вище коліна. Майже одразу за нею друга. У ту ж ногу нижче коліна.

Підписав дозвіл ампутувати ногу і відключився

Романа Шевякова поранило 27 квітня 2024 року на Харківщині. 

— Підбіг до мене побратим, наклав турнікет. Високо, під сідниці. Кричав, щоб опустив, та в метушні було не до цього. У самого теж сил не було, — згадує день поранення. — Разом з іншим побратимом затягли мене назад у хату. Залишатися на вулиці було небезпечно. Один за одним кружляли дрони. Якби побачили, добили б мене, скинувши вибухівку. 

Довелося чекати на евакуацію 17 годин. Через постійні обстріли та кружляння дронів евакуаційна група не могла до нас дістатися. Поранення отримав десь о 9.00. Евакуаційна група приїхала десь о другій ночі. У харківській лікарні був через три години. 

Той день випав з моєї пам’яті. Лише згадую, що лежав. Пив багато води і багато курив. Час від часу втрачав свідомість. З легкого пораненого за цей час став важким.

Коли мене везли в реанімацію, подзвонив матері. Сказав: «Ма, зі мною все нормально. Мене поранило, я залишаюсь без ноги». І вимкнув телефон.

Лікар підсунув мені якийсь папірець. Сказав, то дозвіл на ампутацію. Я підписав і вирубився. Прокинувся вже без ноги. Залишився лише тазостегновий суглоб. Ноги чотири сантиметри. Через довге накладення турнікета, без послаблення нога відмерла. Рятувати не було чого. 

— Як себе прийняв нового?

— Нормально. Коли відійшов від наркозу, спитав лікаря: «Є сенс жити далі? Діти будуть?» «Будуть», — відповів. «Чудово, тоді не паритимуся», — усміхнувся у відповідь я. Лікар перепитав: «Шукати навіть ногу не будеш?» «Так її ж відрізали».

Через чотири дні я вже був у лікарні Києва. Мати приїхала і залишилася. Просиділа біля мене перший місяць. Лежав, не встаючи. Зовсім не хотілося їсти. Відмовлявся. Пив лише воду. Втратив за місяць багато ваги. Важив десь 50 кілограмів.

Далі почалася реабілітація. У лікарні був майже три місяці. Доки не зажила нога. Потрохи став розходжуватися на милицях. Став їсти.

Три центри відмовили робити протез

Через те що в Романа Шевякова дуже висока ампутація, три центри протезування відмовили йому. 

— Мало хто за таке береться. Але майстра таки знайшов. Євгеній, до речі, з Чернігова, — каже чоловік. —  У перший же день зробив заміри. Сказав: «Я тебе поставлю на ноги, і ти будеш ходити». 

І, справді, протез був готовий через місяць. Я першого ж дня його надягнув і почав тупати. Щоправда, пересувався тоді, тримаючись за поручні спортивних брусів.

Десь на третій місяць я міг сам ступати з милицями. Так само пересуваюся і зараз. Дуже важко робити крок. 

Бісить, коли люди бачать мене з протезом і починають жаліти. Запитувати, чи важко мені так жити. Не треба такого робити. Усім треба звикнути жити з людьми з інвалідністю. Війна триває, нас таких уже багато. Не треба нас жаліти, нам треба допомагати. 

Щоб люди бачили, що я людина з обмеженнями, засукую штанину на протезі. Або навіть взагалі відрізаю. Аби було видно весь протез. Щоб випадково мене ніхто не штовхнув.

Про мрії

Планую залишитися в Києві. Орендую житло. Мрію поїхати за кордон. Мандрувати. Україну вже об’їздив. 

Хочу відкрити магазин з військовою амуніцією. Хочу подати заявку на ветеранський грант від держави. 

Також є велике бажання отримати водійські права. Потроху вже освоюю. До поранення їздити не вмів. А зараз можу їхати без допомоги на автоматі. Машини своєї поки немає. Автівку «Субару» подарував побратим, який після поранення виїхав за кордон. Поки в мене немає прав, возить товариш. Машина камуфляжного забарвлення зі знаком «Ветеран війни». 

Хлопцям, які отримали поранення, хочу сказати, щоб  не падали духом. Це не кінець життя. Це початок нового. Не треба після поранення чи ампутації дивитися в стакан. Такі хлопці спивалися в мене на очах. Дуже важко на них дивитися. 

Треба шукати сенс жити далі. Життя після поранення є!

Коли був на реабілітації, Роман Шевяков отримав три нагороди.

— Від Олександра Сирського, Головнокомандувача Збройних сил України, — нагрудний знак «Хрест хоробрих», медаль «Незламним Героям російсько-української війни» та нагрудний знак від бригади, — перераховує. 

— Сирський особисто вручав?

— На мій день народження «Нова Пошта» привезла «Хрест хоробрих» та нагрудний знак від бригади. Кур’єр доставив прямо в палату.  Лише медаль передали волонтери на День Незалежності.

Обіцянка побратиму

— Коли перевівся на Харківщину, здружився з 26-річним Юрієм Афанасьєвим. Були в одній бригаді, — ділиться про ліпшого друга на війні. — Пообіцяли, якщо один загине, другий поїде в Київ, на Майдан Незалежності. І на «Газоні національної пам’яті» поставить синьо-жовтий прапорець з іменем та позивним загиблого. 

Коли я лежав у лікарні після поранення, мені подзвонили побратими. Розповіли, що Юра загинув на куп’янському напрямку у червні 2024 року. Я важко переніс втрату. Замкнувся в собі. Три дні ні з ким не говорив. Зібрався з силами й обіцянку виконав. Як тільки випала можливість, у липні я поїхав на Майдан. Біля своєї бригади поставив прапорець з написом «Юра «Альфа». 

З армії Романа Шевякова списали в лютому нинішнього року. 

— Планував залишитися, але в тилу не знайшлося вакантної під мене посади, — каже чоловік. — Півтора року майже пройшло після ампутації. І досі триває паперова бюрократія. От тільки днями вдалося подати документи на пенсію по інвалідності. Перша група. Якщо інвалідність виникла внаслідок захисту батьківщини, то має бути близько 25 тисяч гривень. Ще й досі не отримав одноразової виплати за поранення. 

Джерело: “Вісник Ч”, авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото надане Романом ШЕВЯКОВИМ 

“Час Чернігівський” 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *