Отець Володимир (БУДНИК) — настоятель Свято-Троїцького храму. У Носівці на Чернігівщині. А був благочинним Голопристанського району на Херсонщині. Настоятелем Свято-Духівського храму в Голій Пристані. Храм залило по дзвіницю водою з підірваної Каховської ГЕС.
Зараз отець Володимир живе в хаті, що підшукала громада. У Носівці. А мешкав у власному добротному будинку. У Голій Пристані. Його теж залила вода Каховської ГЕС. Снарядом зірвало дах. Пошкодило вікна, стіни.
Зараз — у ПЦУ. Православній церкві України. Служить українською мовою. Молиться за Україну. А був в УПЦ. Українській православній церкві (московського патріархату). Сім місяців (!) жив в окупації.
Перейшов у ПЦУ, рік шукаючи прихід (роботу). І шукаючи істину. Побував у десятках храмів. Об’їздив єпископів з питаннями, що мучили.
І зробив вибір. На користь ПЦУ. Посприяв отець Януарій. Ніжинський монах. Син покійної Ніни Матвієнко, відомої співачки.
«У Києві починаю найматися. Там співати, там служити»
З окупації в Голій Пристані виїхав у столицю.
— Коли став у чергу на тролейбус в Києві, я заплакав… Було враження, що мене з зоопарку випустили. Цивілізація, культура — це мене вбило наповал. Зайшов в «АТБ» — продукти, люди, ввічливість. Я вже навіть забув, що так може бути. Очікував, що в храмах проповіді! — продовжує. — Вставайте, підіймайтеся, захищайте Україну.
Але цього, зі слів отця Володимира, не почув. Приходить у храм УПЦ, а української позиції — нуль.
— Розумію, що мені за щось треба жити, — повертається до реалій. — Починаю найматися. Там співати, там служити в будні дні, там у неділю. Але люди не хочуть чути того, що я кажу. Говорю, що я з Голої Пристані, що я з окупації. Дивлюся, а очі холодні, сповнені злоби. Чому я таке розказую про Росію. Починаючи від віника (прибиральниці) і закінчуючи хрестом (настоятелями), — усе проросійське.
Зароблених коштів вистачало оплатити проживання і харчування.
— Познайомився з багатьма простими священниками, — продовжує. — Казав: «Хлопці, я дійшов такого рівня, що мені нема чого втрачати. Слава Богу, що зберіг життя мені та моїй сім’ї. У мене нема ні хати, ні прописки, ні приходу». І від одного священника почув: «Слухайте, як це воно взагалі-то. Бути благочинним району й опуститися до того, щоб співати на хорі?» А я навіть, ви знаєте, не думав, що це — опуститися.
Таке життя тривало рік, — згадує. — Мета моя була — знайти правду. Перші місяці, коли ми були в окупації, — це наївно… Я так чекав, що патріарх Кирило (патріарх московський, настоятель РПЦ) скаже своє слово: «Люди, що ви робите? Це ж вбивство. Ви вбиваєте православних». Але минали місяці, а він навпаки підливає масла у вогонь. Я об’їздив пів України, — каже, — відвідав п’ять єпископів, щоб дізнатися, чи буде в нас українська церква. Мені ж треба визначитися. Я ж не можу весь час регентом бути, підмітати чи мити. Запитував: «Скажіть мені відверто, у нас буде українська церква? Вдячний двом, котрі сказали: «Ні».
«Жив сім місяців в окупації в Голій Пристані»
Згадує, як виїжджав з Голої Пристані:
— Коли ми сіли в машину, стало так легко. Так вільно. Особливо, коли побачили український прапор на горі. Український блокпост. Вийшли з машини, я міцно обняв нашого військового. Так міцно, що він сказав: «Пустіть, бо ви мене задушите». А я відчував неймовірне щастя. Усвідомлював, що я в Україні.
Коли ми були в Голій Пристані, найзаповітніше бажання було відкрити очі й побачити наших військових. Я стільки разів уявляв, що буду їх годувати. Що вони будуть у мене в хаті митися. Що, — це, може, наївно звучить, — я буду їм ноги мити.
Усе, що було в окупації, так вимотало внутрішньо… Наскільки я був сильною людиною… Я багатьом міг допомогти. Наприклад, піти до прокурора, до судді. Коли бачив, що людина за правду.
А тут приходить момент, коли ти нічого не можеш. Взагалі. Зранку встав, зробив, що потрібно, пішов до церкви. Ти не живеш, ти просто існуєш, з дня в день. Ти вигораєш із середини.
Одного дня, у четвер, 22 вересня 2022 року, я прийшов з церкви додому, — згадує. — І вирішив рушати в Київ. Син просив (у мене два сини й донька), переживав. А в нас уже закінчилися хрестики. Подумав: усе це закуплю. Побуду два тижні з сім’єю і повернуся назад.
«Я думав, що може й розстріляти мене»
23 вересня вдосвіта ми виїхали з Голої Пристані. Того ж дня мені на телефон прийшло повідомлення російською мовою: «Отец Владимир, немедленно уезжайте. Вы не знаете, что вас ожидает». Малося на увазі, що за мною прийдуть. А в нас не було ні мера, ні міської ради — нікого. Я лишався один як представник влади — церковної.
Ставав зранку, замітав подвір’я, годував курей, собаку, ішов до церкви, був до обіду, — згадує звичайний день. — Зранку приходять люди. Ми закривали двері, обговорювали новини. До кого приходили, кого забрали. Кому треба допомогти, кого, можливо, сховати. Комусь треба гроші, щоб вивезти. Церква була єдиним острівцем надії. Я це розумів. Я знав, що за мною слідкують.
— Врятувало, що їхав не у своїй машині, — згадує виїзд. — Був у підряснику. З хрестом. Лояльно ставилися. За винятком одного російського блокпоста. Сказали витягнути всі речі, розкласти. Почали шукати гроші. Запитувати, чому ми їх веземо. Було 30 тисяч гривень.
А в мене ще був телефон, захований у спідній білизні, — продовжує. — І ще один телефон — старенький кнопковий — на виду. Страшно було, що знайде саме захований. Був момент, я думав, що може й розстріляти мене. Було страшно і боляче. Бо й друзів моїх не пожаліє. У телефоні — контакти, розмови.
У цей час думки так швидко пролітають. Різні думки, ти навіть не можеш сконцентруватися, про що зараз думаєш. Безвихідь, страх. І не тільки в мене.
Море людей у полі, в очікуванні фільтрації перед блокпостом, — згадує жах пережитого. — Вони виїжджали з окупованої території на підконтрольну Україні. І ніхто не посміхається. Ніхто не говорить. Усі, ніби мертві. Годинами стояли. І не всіх же пускали. Там і помирало багато людей.
«Дім затопило. До пів метра води було три дні»
— Коли я вже виїхав, у мою хату попала міна чи бомба, — розказує. — Відбило частину будинку і знесло дах. А потім дім затопило. До пів метра води було три дні.
А ми жили дуже заможно. Дім 120 квадратів. Новозбудований. З мансардою. Долівка — паркет. Триметрові стелі. Спальня з сучасними ліжками. У кімнаті піаніно. Посуд. Матінка білий посуд любить. Усе плиткою викладено. 20 соток саду. Виноградник.
Господарство було. Кури втопилися відразу. Бо вода хлинула вночі. А гуси… Одомашнені мною дикі гуси. Буду плакати… Вони, казали мені, тиждень плавали навколо хати. Вода зійшла, лишилися на подвір’ї. Прийшли бродячі собаки. Попросив знайомого половити гусей, відвезти в село. Він їх поскладав в один мішок, і вони подушилися. Врятувалася одна гусочка, та з туги здохла.
Я перед окупацією вина багато наробив, — згадує ще один момент. — Орки випили вино. У підвалі вода стояла. Пірнали в ту воду, діставали бутельки. 10-літрові скляні. Був випадок, переказували мені: виплив, витяг і несе. Іде сусідка: «Ти що робиш?» — до нього. «Хорошо поп жил, — каже. — Такое вино классное у него».
Не жаль нічого. Нема відчаю за хатою. У мене був відчай, коли я побачив, як затопило Свято-Духівський храм. Я поїхав на могили до батька і матері. Знайома показала на телефоні: храм по дзвіницю у воді. У мене такого стану не було ніколи. Це якась трясучка. Істеричний сміх. Боже, а ікони… Я ж пам’ятаю людей, які ці ікони приносили в храм…
Гусей жаль. Ікон жаль. Усе своє служіння збирав. А вкраденого в хаті не жаль. Перерили все, навіть зерно. Шукали гроші, дорогоцінності. Нічого не було. Позабирали випивку з хати. Були в мене пляшки різного коньяку. Півнів порізаних з морозилки витягли. Забрали пральну машину, пилососи, матраци з ліжок. Ліжко, диван винесли. Мої пальта. Жіноче вбрання.
«Їхав на три місяці служити волонтером»
Розказує, як потрапив у Носівку.
— Поїздив по Україні, зрозумів, що приходу не знайду. І тут дзвонить до мене отець Януарій, син покійної Ніни Матвієнко. Він колись жив у Голій Пристані. Проходив послух в одному з храмів. Зараз Януарій у Ніжині.
Запросив у гості. Ми якраз збиралися на ранкову службу. Їхати сюди, у Носівку. Я ще в УПЦ МП був. А йому дзвонять, що померла мати. Відреагував по-християнськи. Це мене вразило до глибини душі. Сказав: «Слава Богу, що вона причастилася. І з миром відійшла».
Отже, ми приїхали в Носівку на богослужіння. Я відслужив. І почув: «Отче, ви так гарно проповідуєте». А я сказав приблизно те, що відчув і побачив у Києві. Що УПЦ ніколи не молилася за Україну. Вона створена, щоб виправдовувати злочини РФ.
Настав той момент, коли я написав прохання владиці Антонію, єпископу Чернігівському й Ніжинському ПЦУ, щоб він прийняв мене в клір (духівництво). І мене прийняли кліриком (простим церковнослужителем). Листопад, грудень 2023 року в Носівці прослужив. А в березні 2024 року став настоятелем Свято-Троїцького храму.
— Я їхав на три місяці служити волонтером, — каже. — А вийшло вже рік і три місяці.
Можливо, я колись повернуся в Голу Пристань, — переказує віщі сни. — Добрі слова, які я чую від вірян з Голої Пристані, — це найбільше, чого досягнув у своєму житті. Вони не просто сказані. Ми побудували новий храм на місці старої будівлі. У нас був чоловічий хор. Я співав у чоловічому хорі ще в семінарії, у чоловічому монастирі в Одесі. Була недільна школа. Достойний рівень богослужіння. Я не люблю спішити, це всі знають.
У мене були всі нагороди, які тільки може отримати священник. Коли я був благочинним Голопристанського району, мав право носіння двох хрестів.
Нагорода не дається просто так, — пояснює. — Спочатку це хрест ієрейський. Перший ступінь. Кожен священник називається ієреєм. Потім другий ступінь — протоієрей, старший священник. Жовтий хрест. Далі — хрест з прикрасами. Як цей, — показує на грудях. — А тоді дається право носіння другого хреста з прикрасами. Але це в московській церкві. В українській церкві, як і в грецькій, цієї традиції нема.
Джерело: Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
“Час Чернігівський”
Залишайтеся в курсі новин Ніжина, району та України, підписуйтесь на нас в соцмережах:
і telegram.