14 травня в Україні відзначається День пам’яті людей, які рятували євреїв від нацистів під час Голокосту
У 1953 році, на вшанування пам’яті жертв і героїв Голокосту, рішенням Кнесету було засновано меморіальний комплекс Яд Вашем. Одним із ключових положень цього рішення стало вшанування «Праведників народів світу». Згідно з цим визначенням, Праведниками визнавалися неєвреї, які, ризикуючи власним життям, рятували євреїв у період Голокосту.
Україна посідає четверте місце у світі за кількістю Праведників народів світу, поступаючись лише Польщі, Нідерландам та Франції. Загалом понад дві з половиною тисячі українців були удостоєні цього почесного звання.
Серед них двоє – вихідці з Ніжинщини: Ганна Жованик з Бахмача (визнана 15 лютого 1999 року) та Устина Петренко з села Шатура (визнана 22 березня 1998 року).
Ганна Костянтинівна Жованик народилася у 1882 році в родині поміщика Смирнова. Після одруження з Іваном Матвійовичем Жоваником, уродженцем села Григорівки, молода сім’я переїхала спочатку до Конотопа, а згодом – до Бахмача.
Жованики мешкали по вулиці Войкова (нині – вулиця Ганни Жованик), неподалік від залізничного вокзалу. Іван Матвійович працював старшим касиром на станції Бахмач, а Ганна Костянтинівна завідувала дитячим садком. У родині народилося троє дітей. Первісток Віктор прожив лише 10 років. У 1913 році народилася донька Олена, а в 1920 році – син Віталій. Віталій був обдарованою дитиною: грав на фортепіано, акордеоні, гітарі, мав чудовий баритон і майстерно виконував романси та народні пісні. Одного разу Віталій привів додому безпритульного хлопчика Івана Лисенка, якого Ганна Костянтинівна прийняла в свою сім’ю як рідного сина. Після закінчення місцевої школи Іван Лисенко вступив до Ленінградської військової академії і став військовим перекладачем. Він загинув на фронтах Другої світової війни.
Віталій Жованик також був учасником Другої світової війни. Після тяжкого поранення та тривалого лікування він повернувся до рідного міста, але наслідки війни далися взнаки – у 1952 році Віталій помер у віці 34 роки. Іван Матвійович не пережив втрати сина і невдовзі також помер. Батько та син поховані на кладовищі біля церкви.
У складних умовах нацистської окупації Бахмача (1941-1943 роки), ризикуючи власним життям, Ганна Жованик і Валентина Прусакова врятували 39 дітей, які внаслідок війни втратили батьків.
Одного разу під час ворожого авіанальоту поблизу дитячого садка впало близько 15 авіабомб. Ганна Костянтинівна перебувала з дітьми. Не покинула їх і вихователька Марія Михайлівна Ковтун, хоча з вікна дитсадка було видно палаючий будинок її родини. Щоб прогодувати дітей, Ганна Костянтинівна разом зі своїми вихованцями ходила по навколишніх селах, збираючи продукти. Так вони й вижили – завдяки силі волі та доброті й щиросердю місцевих жителів.
У своїх листах-спогадах Валентина Тихонівна Прусакова писала: «Скільки ми з Вами пережили, моя дорога Ганно Костянтинівно! Пам’ятаєте, як рятували дітей у лісі, щоб їх не вивезли до Німеччини. Я тоді втратила свою доньку. Всі наші діти стали гідними людьми, і я радію за них разом з вами… Моє теперішнє життя я вважаю нагородою за пережите. Минуло 15 років з того часу, а я не можу забути і заспокоїтися».
Після закінчення війни врятованих дітей було розподілено по дитячих будинках України. Валентина Тихонівна Прусакова пішла працювати до дитприймальника Бахмацького відділу МВС, оскільки для роботи з дітьми потрібні були досвідчені працівники.
Слава про «бахмацьку Матір Терезу» вийшла далеко за межі рідного міста. У 50-ті роки ХХ століття багато кореспондентів зацікавилися історією жінки, яка врятувала 39 дітей. У 1956 році «Комсомольська правда» опублікувала повість Володимира Чивіліхіна «Здравствуйте, мама» (книга зберігається у фондах КЗ «Бахмацький історичний музей»). Нариси про цю незвичайну жінку друкувалися також на сторінках газети Південно-Західної залізниці, в обласних та районній газетах.
Після війни Ганна Жованик у своїй оселі організувала невелику бібліотеку. Спочатку на вогник її хатини збиралися найближчі сусіди. Згодом звістка про народну бібліотеку поширилася по всьому Бахмачу. Майже щодня тут було людно: приходили діти й дорослі, щоб обміняти книгу або почитати свіжі газети та журнали. Бахмацька громадська бібліотека була нагороджена почесним дипломом, а її завідувачка Г.К. Жованик – значком Міністерства культури СРСР «За відмінну роботу». З часом, за станом здоров’я, Ганна Костянтинівна вже не могла працювати. Весь свій книжковий фонд, що налічував понад три тисячі книг, вона передала міській бібліотеці імені Івана Франка.
У фондах КЗ «Бахмацький історичний музей» зберігається копія щоденника Толі Листопадова (вихованця Ганни Жованик), у якому зафіксовані події в Бахмачі періоду нацистської окупації.
Петренко Устинія Іванівна
Вона забрала до себе двох єврейських дівчат у 1941-му. Ховала їх від поліцаїв, ризикуючи своїм та життям власних дітей. Україна вперше відзначає День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Серед них Устинія Петренко. У 1998-му Ізраїль визнав жінку праведницею народів світу за два врятовані нею життя.
Хата Устинії Петренко стояла у селі Шатура. Коли у листопаді 1941 року до неї постукали дві єврейські дівчинки, жінці було 33 роки. На цей час вона овдовіла, втратила чотирьох дітей. Троє – були з нею. Найменшій Олександрі – було біля року.
“Це по материних розповідях, що вони прийшли ввечері, просилися. Сама жила з дітьми. Впустила і пожаліла їх. Скрізь вони називали маму мамою”, – розповідає Олександра.
Тоді Соні було 17, а Вірі 16. Перед розстрілом їхня матір Рахіль сказала дівчатам бігти в село Шатура до жінки, в якої купувала молоко. Устинія прийняла сестер, як рідних, розповідає Любов Вовк, онучка Устинії.
“У бабусі піч була, вона обмазувала їх сажею. Щоб їх ніхто не відрізнив від її дітей. Молода людина, в якої маленькі діти і погодитися і знать, що люди ж можуть теж сказать, але, дякувати, односільчанам (не розказали, – ред.).
Ганна Романченко, односельчанка Устинії, розповідає:
“І їсти давала, що варила, те сама їла і їм давала. І вони в мене гуляли так ловко. Вони такі дівчатка були ловкі, ніякої ні шкоди не робили, нічого. Було й таке, що кажуть: “Ховаєте їх? А нащо їх ховати?” А люди ж живі…”
Тетяна Рубан – сільська вчителька. Від матері вона дізналася про Устинію. Історія жінки вразила Тетяну, і у 2014 році вона почала досліджувати життєвий шлях односельчанки. Каже, Устинія розуміла ризики.
“Селяни чули, що спалювали цілі села за переховування євреїв. І Устя про це знала. Віра залишалася тут, бо її Устя взагалі не пускала кудись. Бо вона дуже була схожа на єврейку. Її переодягали. Устя вишила спеціально для Віри сорочку з нашим орнаментом, притаманним Шатурі. Староста запропонував влаштувати її в колгосп. Вона виходила разом з нашими дівчатами”.
Люди в Шатурі прихищали євреїв, але на день-два, каже Тетяна. Вони давали їжу, одяг і оскільки ризикували життям своїм та своїх дітей, просили їх піти. Устинія – ні.
“Соня і Віра – це для мене дуже дорогі серцю люди. Вони мої тітки, до яких ми їздили в гості. Вони до нас приїздили. У нас не було розділу. Це наші рідні. У мене бабуся була дуже скромною людиною. Вона – дипломат. Вона нічого зайвого нікому не скаже. Але вона ними пишалася. І вона зустрічала їх. Це завжди було свято для нас, коли вони приїздили”, – пригадує Любов Вовк.
Соня померла у 1984 році. У 1994-му Віра емігрувала до США. Кликала із собою маму Устинію, але діти жінку не пустили. Останній лист від Віри отримали у 1996 році. У ньому вона описує часи окупації і просить надати Устинії статус праведниці.
“Написати багато що можна про цю історію, але я хочу сказати одне. Петренко Устя Іванівна заслуговує звання праведника народів світу. Вищого звання”, – говорить Тетяна Рубан.
1998 року Ізраїль надав Устинії цей статус. У 2003-му жінка померла.
“Ці люди жили тихо, ніколи не говорили про те, що вони в житті здійснили. Який подвиг вони здійснили. Все село – просто великі люди. І нащадки цих односельців мають пишатися ними. Тому що не кожне село залишило про себе такий слід”, – каже Ірина Липкіна, керівниця обласної єврейської общини.
“Є така приказка, що людині, яка зробила добро, додається віку. Мабуть, моя бабуся прожила 95 років через те, що вона зробила такий подвиг”, – говорить Любов Вовк.
За матеріалами Бахмацького історичного музею ім. Миколи Яременка
Бахмацька МР та Суспільне Чернігів
Залишайтеся в курсі новин Ніжина, району та України, підписуйтесь на нас в соцмережах: facebook і telegram.