“Залишайтеся людьми, незалежно від того, в якій країні ви перебуваєте”.
Що українці кажуть про своїх друзів і родичів, які виїхали до Німеччини.
Три роки війни в Україні: семеро людей з Чернігівської області, яка є регіоном-партнером MV, розповідають про те, як російське вторгнення змінило їхнє життя і що би вони хотіли, аби зробили їхні співвітчизники, які виїхали.
24 лютого виповнилася третя річниця вторгнення Росії в Україну. Жителі Чернігівської області ніколи не забудуть початок війни. Область розташована на півночі України і межує з Білоруссю та Росією. Місто Чернігів було оточено росіянами протягом декількох тижнів. Місто ледь не спіткала та ж доля, що й Маріуполь на півдні. Рік тому земля Мекленбург-Передня Померанія уклала угоду про партнерство з українською Чернігівською областю.
Будь-хто з MV може долучитися до роботи в українському партнерському регіоні
“Ми хочемо рівноправного партнерства. У Чернігівській області проживає така ж кількість людей, як і в Мекленбурзі-Передній Померанії. Економічна структура також схожа”, – сказала міністр-президент Мануела Швезіг, яка відвідала регіон як президент Федеральної ради в червні 2024 року. Міністерство внутрішніх справ виділяє 100 000 євро на рік на партнерство – на реконструкцію та будівництво укриттів для шкіл. Протягом п’яти років.
Але партнерство здійснюється не лише формально, на рівні урядів. Люди з обох регіонів активно працюють над реалізацією проектів. Наприклад, п’ять лікарень з Чернігівської області співпрацюють з медичним факультетом Грайфсвальдського університету. Минулого року у Вісмарі відбувся табір відпочинку для 40 дітей з Чернігова.
Його організував Герхард Блей з Болтенхагена, він нещодавно вийшовший на пенсію. Від початку партнерства волонтер регулярно приїздить до Чернігівської області, щоб організовувати спільні проекти. “Люди дуже радіють, коли хтось приїжджає до них додому, – каже він. “Вони вдячні, коли хтось цікавиться ними, слухає їх і просто дивиться на те, як вони живуть”. Чоловік з Мекленбурга створив цікавий сайт про Чернігівщину: www.tschernihiw-grenzland-im-norden.de
Для бажаючих зв’язатися з Герхардом Блеєм, лишаємо його координати: [email protected]
Побажання українців своїм співвітчизникам у Німеччині
Герхард Блей допоміг нашому виданню знайти людей з Чернігівщини, які розповіли нам про своє життя після трьох років від початку війни. Ми запитали їх: “Як змінилося ваше життя з початком війни?” “Чи виїхали до Німеччини родичі, друзі або знайомі?” “Чого ви б побажали своїм співвітчизникам, які виїхали?” Ось історії українців, які лишилися вдома.
Катерина Онищук
Катерина Онищук з Корюківки (Фото: з особистих архівів)
Катерина Онищук з Корюківки, 35 років, історик в історичному музеї
“Коли почалося російське вторгнення, я була змушена виїхати з Корюківки з двома восьмирічними дітьми, тому що через місто проїжджали колони російських танків. Коли російська армія залишила Чернігівську область у квітні 2022 року, ми повернулися додому. Тим не менш, ситуація все ще викликає занепокоєння, оскільки шахеди щоночі літають над містом, а навколишні села обстрілюють.
Діти не отримують належної освіти, оскільки навчання в школі щодня переривається через повітряні тривоги. У моєї 70-річної матері діагностували тривожний розлад, і вона почала приймати антидепресанти. Наша невелика громада вже поховала шість десятків солдатів, які захищали незалежність України. Ще 20 вважаються зниклими безвісти.
Насправді, близько 20 людей з мого району виїхали до Німеччини. Деякі зараз розглядають такий варіант. Я бажаю моїм колишнім співвітчизникам швидкої та успішної адаптації до нового середовища. Було б добре, якби вони не зловживали своїми соціальними виплатами і працювали в новій країні”.
Юлія Стрілець
Юлія Стрілець з Ніжина (Фото: з особистих архівів)
Юлія Стрілець з Ніжина, 36 років, працівниця міської адміністрації
“Моє життя кардинально змінилося, коли почалася війна. Коли 24 лютого полетіли ракети, ми забрали дітей до будинку моїх батьків, де був власний підвал. Провівши 14 днів у підвалі, нам вдалося виїхати до Польщі. Мій чоловік залишився вдома і захищав наше рідне місто у складі територіальної оборони. У Польщі ми провели майже рік. Діти ходили до школи, вивчали мову. Я працювала вчителькою німецької мови в католицькій школі. Незважаючи на постійну небезпеку, через рік ми повернулися додому, бо сім’я повинна бути повною.
Коли почалася війна, мої друзі переїхали до Німеччини, у місто Вупперталь. Ми вже двічі були у них в гостях і з власного досвіду знаємо, які німці доброзичливі та чуйні. Я дуже сподіваюся, що у всіх буде можливість повернутися додому. Адже недарма українське прислів’я говорить: “Де б ти не був, а вдома завжди найкраще”.
Володимир Онищук
Володимир Онищук з Корюківки (Фото: з особистих архівів)
Володимир Онищук з Корюківки, 42 роки, керівник молодіжного центру КУБ
“Війна внесла значні зміни в усі сфери життя. Я не покидав межі міста. Що стосується роботи, то напрям роботи молодіжного центру дуже змінився, питання безпеки стали на перший план. Що стосується сім’ї, то у нас змінилися цінності, більше уваги стали приділяти не матеріальним речам, а самореалізації.
Кілька друзів з родинами переїхали до Німеччини, щоб там будувати життя. Ми рідко спілкуємося один з одним, ніби існує якийсь внутрішній бар’єр, щось, що розділяє нас на “до” і “після”. Я розумію, що вони живуть іншим життям і вже ніколи не повернуться. Бажаю моїм співвітчизникам за кордоном бути гідними представниками українського народу, щоб вони були корисними там, де живуть, і зберігали українство в собі та своїх дітях!”
Вікторія Доценко
Вікторія Доценко з Корюківки (Фото: з особистих архівів)
Вікторія Доценко з Корюківки, 47 років, молодіжний працівник.
“Я ніколи не виїжджала з України, з перших днів допомагала як волонтер тут, на місці. Потім я стала членом чудової та дружньої сім’ї КУБ в молодіжному центрі, де ми організовуємо всілякі творчі заходи разом з молоддю.
Моя двоюрідна сестра живе в Німеччині зі своєю дитиною. Вони пережили важкі часи, коли Чернігів і сусідні села бомбили. Її прихистив близький друг, який згодом став її чоловіком. Він громадянин Німеччини. Спочатку сестра дуже сумувала за домом і не могла звикнути до нового місця, але згодом заспокоїлася, і зараз все добре. Дитина ходить до школи, вона знайшла роботу і вчить мову.
Моя двоюрідна сестра не повернеться, тому що вона хотіла переїхати до Німеччини раніше, щоб оселитися там назавжди, але війна прискорила цей процес. Моє побажання всім українським біженцям просте: залишайтеся людьми, незалежно від того, в якій країні ви перебуваєте!”
Владислав Савенок
Владислав Савенок з Чернігова (Фото: VALENTYN_BOBYR)
Владислав Савенок з Чернігова, 65 років, фотограф.
“Моя дружина, донька та онук, якому на початку війни було сім років, більше місяця виживали в Чернігові, який спочатку був наполовину оточений росіянами, а потім повністю обстріляний. На той час наше місто залишили понад 200 000 мешканців. Моя сім’я не виїхала з міста, ми всі працювали і навчалися в Чернігові під обстрілами, ракетними та атаками безпілотників. Я всього лише п’ять разів виїжджав з міста після оточення, щоб організувати фотовиставки своїх робіт і показати, як місто та його мешканці страждають від російської агресії.
Шестеро моїх родичів зараз перебувають у Німеччині: мій старший двоюрідний брат та його співмешканка, моя племінниця з двома неповнолітніми дітьми та мій племінник. Також є півдюжини моїх колег-журналістів з дітьми і кілька знайомих жінок, теж з дітьми.
Я бажаю своїм співвітчизникам, які виїхали до Німеччини, працювати в Німеччині, платити податки і показувати, що українці – цивілізована нація, яка заслуговує на те, щоб бути в Європейському Союзі. І, перш за все, я бажаю всім гідного миру для України. Впевнений, що більшість жителів Чернігова хочуть повернутися до нашого чудового історичного міста Чернігова після війни, щоб відбудувати його, а також, щоб підтримувати міцні дружні відносини з Німеччиною як економічним, культурним і оборонним партнером в рамках ЄС і НАТО”.
Лілія Голуб
Лілія Голуб з Корюківки (Фото: з особистих архівів)
Лілія Голуб з Корюківки, 37, молодіжна працівниця
“Я поїхала в Данію на півтора року, тому що в мене там рідня. Я мати-одиначка і боялася, що не зможу самостійно захистити своїх дітей. Більше року тому я повернулася з сином на батьківщину, тому що не бачу себе в іншій країні. Тільки вдома я відчуваю, що я своя. Моя донька вирішила жити в Данії. І я підтримав її в цьому, так само, як вона підтримала моє рішення повернутися додому. Війна змінила мій світогляд і навчила ще більше цінувати життя і людей, які мене оточують.
Близький друг виїхав до Німеччини після того, як потрапив у полон у Ягідному. Я підтримую його, бо людина психологічно травмована. В Україну він не повернеться. Дехто з моїх друзів також виїхав до Німеччини. Я бажаю всім, хто вирішив залишитися за кордоном, щоб вони інтегрувалися в суспільство і знайшли свій шлях”.
Тетяна Мелешко
Тетяна Мелешко з Корюківки (Фото: з особистих архівів)
Тетяна Мелешко з Корюківки, 44 роки, вчителька.
“Моє життя дуже змінилося відтоді, як почалося повномасштабне вторгнення в Україну. Все почалося з шоку і страху. На щастя, нам не довелося пережити тих жахів, які пережили мої рідні та друзі з Чернігова, але я вірила і вірю в Україну. Я постійно роблю свій внесок у нашу перемогу.
Ніхто з моєї родини не поїхав до Німеччини. Звичайно, я сподіваюся, що українці, які виїхали, повернуться на батьківщину і допоможуть відновити країну. Якщо їм є куди повертатися. Ситуації бувають різні”.
Джерело: Nordkurier
Залишайтеся в курсі новин Ніжина, району та України, підписуйтесь на нас в соцмережах:
і telegram.