Всім нам зараз дуже важко. Живемо на “надриві”. Тому кожен шукає для себе віддушину. Хтось з головою поринає у роботу, інші знаходять цікаві захоплення, для третіх розрадою стає спілкування. З колегами, друзями, сусідами. А ще краще – якщо це буде сильний духом співрозмовник. Людина, яка на власному прикладі готова показати: попри пекучий душевний і фізичний біль треба жити і рухатися далі. Таке спілкування мотивує. Ти перестаєш скиглити і починаєш по-іншому сприймати життя…
Сьогодні ми познайомимо вас з учасником бойових дій Ігорем Олеговичем Кушнєровим, який втратив на російсько-українській війні зір. Наголошуємо: зір, але не бойовий дух.
ЛУЩИТЬ ВОЛОСЬКІ ГОРІХИ ТА РОЗПУСКАЄ НИТКИ ДЛЯ “КІКІМОР”
Без діла Ігор Кушнєров намагається не сидіти. Приміром, восени минулого року лущив квасолю, яку матір привозила з городу. Останні два місяці чистить волоські горіхи для волонтерської групи “Зграя вовченят”. Горіхи входять до складу смаколиків, які ніжинські волонтери готують для наших захисників.
“Ігор Олегович – справжній воїн. Намагається бути корисним в суспільстві. Робить те, що може. Ми маємо пишатися такими людьми. Це вкотре доводить: Україна непереможна!” – зазначає волонтерка Наталія Забіла.
Останні два тижні Ігор займається ще одним корисним заняттям – в одній з ніжинських церков розпускає нитки для майбутніх “кікімор”. Погодився, каже, на ту роботу, яку запропонували. Аби вдома не сидіти.
До місця призначення і додому Ігоря підвозить друг Юрій Єхно. Чоловіки разом з дитсадочка. Живуть у сусідніх під’їздах. “Це найменше, що я можу для нього зробити – кудись підвезти, чимось допомогти”, – зауважує Юрій.
Підтримує захисника і колишній начальник Сергій Халаш – до повномасштабного вторгнення Ігор Кушнєров працював токарем в Чорнобильському лісовому господарстві.
Закінчив у Ніжині 35-те училище. Після армії влаштувався на науково-виробничий комплекс “Прогрес”, де здобув навички токаря. Працював з 2004 по 2018 рік. Під час лісових займань на території Чорнобиля в 2020-2021 роках неодноразово разом з колегами допомагав пожежникам.
Певний час Ігорю надавали підтримку бойові побратими. Це було для нього надто важливо.
“ЧОРНИЙ ДЕНЬ” ПІД СОЛЕДАРОМ
24 лютого 2022 року Ігор був на роботі у Чорнобилі. І раптом, як грім серед ясного неба – напад росіян!
Ближче до вечора дістався Ніжина. А вже 25 лютого записався добровольцем в тероборону. Охороняли з хлопцями блокпости у Ніжині, Чернігові. Пізніше, у складі 163-го батальону, старший стрілець на псевдо “Тунгуз” воював на Донецькому напрямку: у Бахмуті, під Соледаром.
3 січня 2023 року Ігор Кушнєров отримав мінно-вибухову травму. Сталося це так.
Разом з побратимами розвантажували машину з боєприпасами. Коли в автівку потрапила ракета, снаряди здетонували.
“Я осліп відразу. Хлопці кричали від болю. Почув, як підскочила допомога. Нас перенесли в машину і повезли. Спочатку – в Краматорськ, Дніпро, потім – до Києва, в Олександрівську клінічну лікарню. Згодом перевели в Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова в Одесі. Той день – 3 січня – став “чорним” для нас і для наших родин”, – ділиться спогадами герой нашої оповіді.
ДУХОМ НЕ ВПАВ, АЛЕ ПОТРЕБУЄ ПІДТРИМКИ
Три години нашого спілкування пролетіли, як одна мить…
Ігор дуже тактовний співрозмовник і скромна людина. На життя не ображений. Намагається триматися. Налаштований позитивно. Каже, якби йому повернули зір, то знову майнув би на передову. Героєм себе не вважає. Він – громадянин своєї країни, який, не замислюючись, став на її захист.
Що його тримає на плаву? Надія, яку досі надавали столичні лікарі. Зроблено вже кілька операцій. Наразі одне око реагує лише на світло й тіні. У квітні – чергова поїздка до Одеси. Переживає: що вона принесе? Чи доброю буде звістка від лікарів?
Батьки Катерина Володимирівна та Олег Григорович всіляко сина підтримують. Після повернення з війни коло його знайомих помітно зменшилося. Ігор припускає, що люди бояться порушувати тему війни, тому й не хочуть спілкуватися. Безмежна подяка тим, хто залишився.
А увага йому, навпаки, зараз дуже потрібна. Він залюбки ходить з товаришем займатися на вуличних тренажерах, розташованих біля рідної 15-ої школи. А нещодавно, як ми вже знаємо, долучився до волонтерського кола, за що незламному воїну низький уклін.
Дякую тобі, Боже, за цю зустріч! Переможемо!
Автор: журналіст Nizhyn Post Валентина Савчук
Фото автора і з сімейного архіву Ігоря Кушнєрова