ДАРУВАЛА ШКОЛЯРАМ ЗНАННЯ І ВІРИЛА В ЖИТТЯ.
Скупі рядки біографії Уляни Василівни Литовченко, але – промовисті.
Народилася у 1924 році. Що ті голодні роки для сільських людей значили, написано немало. І за кожним рядком — голодна смерть, щоденна боротьба за виживання. Дівча прагнуло до світла. Любило школу, навчання. Як то голодній дівчині та наука давалася, відомо тільки їй. Але навчалася не тому, що мусила, а залюбки. Уже тоді мала ціль — вийти в люди. І перші кроки в нове життя зробила тверді.
Ще до війни вступила до Прилуцького педучилища. Без екзаменів, бо на відмінно закінчила школу. А далі була — війна. І знову горе й поневіряння. Читаючи біографії людей 30–40-х років, ловиш себе на думці: це ж скільки треба було мати життєвих сил, щоб усе те пережити, не втратити віри і залишитися людиною. Як бачимо, наші люди зліплені з особливої глини. Вони й зараз доводять це у боротьбі із північним агресором.
Під час окупації Уляна перебувала вдома. Але від горя не врятувалася. Погнали нелюди її в рабство. Могла смиренно прийняти долю, чому бути, як говориться, тому не минувати. Але не такий був характер у дівчини. Не могла змиритися з тим, що чекало попереду. Коли трапилася нагода, а вона, ця нагода, справді подарувала Уляні шанс, скористалася і – втекла. Повернулася додому.
Жила, якщо можна так сказати, у страсі: а раптом фашисти виявлять і знову поженуть на чужину. Горе обійшло стороною. Прийшло визволення, а з ним і з’явився яскравий промінець надії в Уляни, засяяла перспектива в житті. Продовжила навчання у вищезгаданому педтехнікумі, а по його закінченні розпочала самостійне життя на педагогічній ниві. Спочатку доля закинула у Західну Україну. Працювала в місті Тернополі учителем початкових класів. Та недовго, бо мала в душі образ рідного краю, рідної сторони. Яхнівка кликала до себе, манила в снах. На початку 50-х Уляна Василівна уже вдома. Продовжила навчання в Чернігівському педагогічному інституті, а потім і в Ніжинському педінституті навчалася. І все тому, що мала різносторонні знання, а навчалася не заради диплома, а, в першу чергу, щоб розширити свій кругозір, вгамувати жагу до пізнання.
Уляна Василівна Литовченко більшу половину життя віддала сільській школі, а якщо бути більш зрозумілішим — Яхнівці і сільським дітям. Дарувала школярам знання і вірила в життя. Думаю, не одне покоління вихованців вдячні вчительці за її науку.
Бачила старенька жінка на власні очі окупацію в лютому 2022 року. Пережила і її. Що тоді робилося в душі колишньої вчительки? Знову ж, тільки їй відомо. Має дорослих дітей і хатинку в Яхнівці. Живе у злагоді із собою і своїм сумлінням. Так не зчулася, як і сто один рік заглянув в гості.
Шановна Уляно Василівно! Сто один рік – це багато! Сто один рік – це круто! Бажаємо вам щастя, здоров’я, затишку. Нехай буде у вас все, чого забажаєте. Мрії нехай збуваються навперебій. Бажаємо вам світла. Бажаємо вам миру. Бажаємо вам юності вічної в очах, щоб небо від бід і печалей вберігало, щоб не втратили вогонь і запал.
Автор: Федір Свиріпа