У 2023 році в архівному відділі Ніжинської районної державної адміністрації було створено Колекцію документів про українсько-російську війну на території Бобровицької та Новобасанської громаду 2022 році. До колекції увійшли спогади жителів про перші дні повномасштабного вторгнення та життя людей в окупації як сумний досвід спілкування з рашистами, під постійним прицілом. Всього було зібрано 16 документів, з них 6 фотодокументів (позитивів), що є беззаперечним свідченням тих страшних подій.
В минулому 2024 році архівний відділ продовжив свою роботу в цьому напрямку. Так, було зібрано 5 документів – спогадів жителів сіл Стара Басань та Новий Биків. В свідченнях цих людей наша нова історія, яку ми повинні передати наступним поколінням, як є, без прикрас, не замовчуючи факти.
Ця розповідь – історія однієї родини з числа тих тисяч, що пережили жахи окупації. Під час окупації Старої Басані в Чернігівській області, у березні 2022 року, росіяни забрали в полон з хати 45-річної пані Тамари всіх мужчин: двох синів і чоловіка. Захоплені в заручники, троє цивільних з однієї родини пережили жахливі тортури у рідному селі, перетвореному окупантами на гетто.
У перші дні повномасштабного вторгнення російські колони їхали до Старої Басані з Сумської області. Йшли через Новий Биків, Нову Басань, Піски, Стару Басань, потім через лісочок до села Барвиця, а це вже Київська область.
– Вони зайшли до нас у лютому, – згадує Тамара. – 25-го ми чули вибухи, 26-го вони вже в нас тут їздили. 27 березня росіяни почали ходити по дворах. Де не відкривали, підпалювали. Одну, другу хату… Ми дуже боялися згоріти живцем. Бачила, як у вікно сусідам солдати щось кидали. Росіяни чогось думали, що ми дороги мінуємо… Прийшли до нашого двору, було замкнено. Давай гатити у хвіртку: «Виходьте, бо хату спалимо!» Вийшла я. Кажу: «У хаті дворічна дитина». А він: «Выводи остальных, а то сожжем». І мені прийшлося всіх вивести.
Тоді в хаті Тамари якраз сиділи Микола, Ваня і Володя, а ще племінник Артур Головатий і двоє старих: 75-річний батько Григорій Дроб’язко і сусід 85-річний Анатолій Візерський.
– Усіх вишикували вздовж паркану, – продовжує Тамара. – Дідів відділили. Телефони забрали, дивилися знімки. В Артура батько в ЗСУ, присилав синові фото. Полізли в хату, знайшли Миколину форму. І не в руках її винесли, а випхали ногами. Ще й під верандою її носаками чобіт гилили. Курки звели на автоматах. Я перед сином стала, кажу: «Списаний він з обліку». Росіяни: «Документи де, що списаний?» Сини обоє призивалися, а вже з частини їх комісували. Батько почав до росіян говорити: «Хлопці, навіщо ви сюди прийшли? Їдьте додому». Йому сказали, щоб не ліз. Що через таких, як мої хлопці, їхні гинуть. Почали сперечатися. Ті кажуть, що прийшли нас начебто визволяти: «Бо у вас тєроріст на прєстолє. І ти, – кажуть, – дєд, нє мішай визволєнію!». Тамара тоді винесла Колін військовий квиток і документи, де написано, що він комісований. Військовий квиток забрали. І хлопців теж. Сказали, через пів години повернуться…
Першими повели Колю й Артура. Колю – бо служив, Артура – бо фото батька у формі знайшли. Сусід додому пішов, потім і батько: у нього жінка неходяча, надовго одну залишати не можна.
– Чоловік, я з дитиною і Ваня зайшли в хату, – з сумом згадує Тамара. – А росіяни вже знову лізуть. Сказали Вані і Володі теж одягатися та йти за ними. Я молила їх не забирати. Казала, що після операції, що дитинка мала. Теж через пів години пообіцяли повернути. Нікого з них не повернули ні через пів години, ні назавтра, ні післязавтра…
…Під’їхав військовий джип, – розповідає Микола, син пані Тамари. – Нам мішки на голови натягли. Мужик з машини вийшов, балакав не російською, а по-нашому: «Пакуйте їх». Нас, з мішками на головах, зв’язаними, просто позакидали на БТР, як клунки. Зверху посідали і дорогою об нас цигарки гасили. Мені об куртку, уся пропалена он, – показує куфайку, у якій був у полоні.
Микола каже, руки їм тоді стягли стяжками – пластиковими смужками, якими мішки затягують. Її не розв’яжеш, хіба тільки більше затягнеш. Від тих затяжок у хлопця залишилися рубці. Показує нам зап’ястя зі свіжими шрамами.
– Військові кажуть: хто не служив, не зрозуміє. А я скажу: хто в полоні не був, того пекла на собі не відчув, не зрозуміє. Гірше, ніж на фронті, бо там ти вільний. Полон – найгірше, що може на війні статися, – закурює цигарку Микола.
Наступного дня повезли усіх чоловіків до Нового Бикова. Тримали в котельні.
– Нікому не побажаю відчути, як ребра ламаються. Як вони нас били… – Микола на мить замовкає. – У Новому Бикові уже були ті, що з буквою «Z» на машинах. Не знімаючи мішків, нас поклали на асфальт, сказали: «Хто рипнеться – куля в голову!» І як улежиш нерухомо? Ледь ворухнешся, підходить, по ребрах гуп! гуп! Зі всієї дурі. Чи берцями, чи молотком. У мене там щось всередині зрушилось, дихати не міг. Кров ротом пішла, мішок у крові. В Артура так само. До когось підійшли: «Тобі що, яйця прострелити?» Тоді всіх забрали, я лежав найдовше, мо’, годину. І наді мною раз вистріл, два! А ти лежи, бо голову піднімеш – уб’ють. Наказали: «Повзи сюди!» Підповзаю, мішок спадає – і знову удар! На другий день – через мішок видно, що вже розвиднялося – знову приїхав той, що по-нашому балакав. Вивів брата з котельні. Чутно Ванін крик. Постріл. І тиша… Думаю: «Все, Ваньки немає». Кричу: «Де мій брат?» Мене вивели. І цей до мене якось по-нормальному раптом: «Я тобі в мішку дірку проріжу, подивишся, де ти є. Я військових поважаю». А тоді: «Розкажи, де ваші мінометники стоять! А ні, то помреш». Я мовчу. Він мене підбив, на коліна, й автомат до голови. Запитую: «Де мій брат?» Завів знову в котельню, а там Ваня сидить. Я з усієї сили мішок з голови зірвав. До брата повертаюся, а в нього голова розбита. Ні за що, для розваги.
З Артура теж знущалися. Попросив послабити стяжки, бо вже до м’яса руки порізали. Так вони почали йому пальці викручувати і ножа до вух приставляти, типу зараз відріжуть. У нього і на ногах шрами є.
Позивні тих катів Микола запам’ятав: Верблюд, Дух… Вони по рації переговорювалися. Дух – це саме той, що українською мовою говорив.
…Події наступного дня Микола згадує з хвилюванням. Каже, тоді вже прощався з життям.
– Заходять руські десь після обіду: «Хто на розстріл?» Конвоїр ставить чарку, другу наливає. Великі, гранені стакани. До нашого хлопця: «Ідеш на розстріл?» Він: «Ні». Окупант сам дві випив: «Ідеш!» Вивели. Чутно постріли. Наступного знову так само, по чарці: «Ідеш?». Чоловік той був пожилий. Чарку випив, каже: «Піду. Молодих тільки не чіпай!». Конвоїр теж випив: «Усі йдете!» Повели перших. Повернулися. «Батько й сини тепер». Нам уже не наливали, так повели. Наказали мішки зняти. Сказали подивитися в яму. А там Лисак з розтрощеною, як млинець, головою і Вовчик. За одягом можна впізнати. Обидва мертві. Руський на них киває: «Один наводчик, другой коректировщик». Вони й про нас брехали, що нас з автоматами в посадці спіймали. Знову нам мішки на голови, стоїмо. Чуємо, той, що по-нашому, питає: «Нахріна було голову танком давити?!»
Знімають мішки, перезаряджає автомат: «Ну, кого першого?» Мені вже все одно було: смерть так смерть. Після того, як мене молотком по ребрах били і берцями…
«Дух» нам ноги підбив, усіх трьох на коліна поставив. Мене з ноги скинув у яму до вбитих. Я виліз. І тут він затвор пересмикнув і раптом каже: «Якби не твій брат, я б тебе там з твоїми товаришами і залишив. У твого брата очі, як у мого сина». Він у балаклаві, а очі я його добре запам’ятав – темно-сині. Каже: «Біжіть!» І ми побігли. Зі зв’язаними руками… Чіплялися за сучки, падали, один одному допомагали піднятися, знову бігли. А позаду чули свист і вибухи. То наші вже заходили в село. І росіяни втекли…
Нині родина потроху оговтується після полону. У Івана частенько болить голова. Він на роботу так і не вийшов. Матері допомагає по господарству та діду хату відбудовувати. Микола відвідував психіатра. – Він порекомендував музику слухати, – розказує Микола про поради лікаря. – Щоб повернутися до реального життя… Бо весь час ті події згадую… Іноді мариться, наче я все ще там, і нікуди ми не втекли…
Село Стара Басань Бобровицької громади Чернігівської області знаходиться неподалік Києва. Воно стало своєрідним щитом, не пропустивши рашистів до столиці. Сюди окупанти зайшли 1 березня 2022 року й одразу почали набивати вулиці селища своєю технікою, займали всі адміністративні будівлі та вривалися до будинків місцевих жителів.
Згадує пані Інна, багатодітна мати, жителька села Стара Басань: «Увечері десь о 5-й годині такий гул стояв, що страшно було вийти з хати. Вони зайшли, ховали техніку свою всюди. Настільки було це страшно, не можна передати словами. Ми ховалися в погріб. Бо було страшно від того, що вони їдуть, колони одна за однією, було багато, наче хотіли набити своєю технікою все село»
Першу ніч пані Інна разом із чоловіком і п’ятьма дітьми провели в погребі. А вже 2 березня до них в оселю прийшли окупанти.
«Було страшно, бо вони йшли з автоматами та стріляли по всьому, що бачили. Брали людей у полон, так і мій зять потрапив до них, потім вони прийшли і привели його до нас. Нам було страшно, ми закривалися. Спершу думали, якщо закрита хата, то вони не зайдуть, але де там. Ми затуляли вікна і все що могли, сиділи тихенько, але коли так сидиш і чуєш, що хтось іде та стріляє з автомата, то не знаєш, куди себе подіти просто. Діти біля мене плачуть, ми всі перелякані. Їх було четверо чоловіків і двоє ще під’їхали на БТР. Цілу годину четверо моїх дітей і мій чоловік стояли під автоматами. Вони шукали якихось диверсантів, якихось бандерівців. Ходили по всіх кімнатах і приміщеннях. Завели чоловіка в погреб, я думала вже, що живим він не вийде. Пропонували дитині гранату, давали в руки та казали «Я бы тебе ее подарил, но она не сувенирная». І дитина тремтячими руками її брала, бо не хотіла, але їм відмовити було неможливо. Бо він стояв і казав «Если вы что-то скажете, я вас всех расстреляю». Я вже казала їм: якщо ви хочете нас розстріляти, то стріляйте в нас, але тільки не в дітей.
Той день став мало не найстрашнішим у житті багатодітної родини, тож пригадувати події без сліз мати не може. Навіть після того, як більшість рашистів пішла, в будинку вони залишили конвойного.
Вони сказали: ми підемо далі, по сусідах, а ти сторожи сім’ю. Навіщо нас стерегти, ми так і не зрозуміли. Як з’ясувалося потім, вони пішли до нас у сарай, постріляли гусей, прострелили нещасному поросяті рило.
Дісталося і автомобілю, який стояв на подвір’ї, рашисти обстріляли його та пробили колеса, аби ніхто вже не зміг більше на ньому їздити.
«Оцей конвойний сказав, що його звати Дмитро, що прийшов сюди заради грошей, а вдома його чекають мати та дівчина. Я його питаю: «Навіщо? Невже гроші вартують того, щоб вбивати дітей? Ти ж напевно також хочеш повернутися до своєї мами та дівчини, щоб у вас були свої діти. Але ж ти прийшов сюди, в Україну, щоб стріляти нас. Але ж ми такі ж люди» На що він відповів, що він кадровий військовий, він вчився і це його обов’язок», — розповідає жінка.
Згадує теж пані Катерина, мешканка села Стара Басань історію «зустрічі» своєї оселі з російськими кулеметами … – Я біля грубки стояла. Почула – їдуть. Думаю, побіжу зараз у коридор і ляжу. Відкривати двері, аж тут скло полетіло. Три вікна – все повилітало… Двері таки відкрила, тут диму повно. Я думаю, не дай Бог, загорілася хата, злякалась дуже. Бігом повідкривала двері і вискочила у верандочку… Потім глянула, а по стінам одні дірки.
За час, який довелось провести по сусідству з російськими військами пані Катерина вивчила негласні правила – у вікна не виглядати, на двір виходити лише коли навколо нікого нема, до техніки окупантів не підходити: «Вони бува як їдуть по селу, то тільки чутно «тра-та-та-та-та». З автоматів чи що. Наче попередження роблят, що вони їдуть. Значить не виходьте з хати чи ще куди. Уже всі тікають з дворів, нікого ніде нема… Вони бувало за день по три-чотири рази так їздили. І все по центральній вулиці нашій».
Жінка зізнається, фактично весь місяць село ховалося у погрібах, боячись навіть за водою вийти. Враховуючи, що в населеному пункті проживало трохи більше півтисячі осіб, в переважній більшості похилого віку, влаштовувати якийсь спротив чи диверсії там просто не було кому. Тож про причини подібної агресії по відношенню до цивільних залишається лише здогадуватись.
Ця ж колона російської техніки, що відкрила вогонь по оселі жінки, не оминула й будинок ще одної мешканки села – пані Тетяни. Тоді в неї ховались ще й власні діти з родинами. Приміщення зрешетили кулями. Один з пострілів виявився смертельним для 33-річної Валентини, доньки пані Тетяни.
«Снаряд пролетів через усю хату і вбив мою сестру. Потрапив у шию. Поранило осколками і маму, і мене, всіх потрохи. Добре, що діти були в дальній кімнаті на підлозі», – переповідає події того злощасного дня друга донька жінки Олена.
Так, того дня через безпідставний обстріл росіян мирних мешканців без матері залишилось двоє дівчат – 12 і 7 років.
Пані Олена пояснює, взагалі їм пощастило, що за час вимушеного «сусідства» вже звикли від проїздів російських військових колон ховатись або в підвалах або хоча б лягати на підлогу, аби бути максимально низько та не потрапити під «лінивий вогонь» росіян. Якби не це, жертв могло б бути набагато більше: «Ми навіть поховати сестру одразу не змогли. Спочатку на подвір’ї тіло прикопали, а коли вже росіяни відступали – захоронили по-нормальному, на цвинтарі».
Однак навіть під час перепоховання жінки її родичам довелось знову ховатись на місцевому болоті, оскільки по краю села рухалась одна з останніх колон російської техніки, «ліниво» пострілюючи по хатам мирних селян…
За спогадами пана Віталія, жителя села Новий Биків, військова техніка з рф почала заїжджати в Новобасанську громаду з 27.02.22 р. В обід 27 лютого бронеколона в кількості 300 одиниць заїхала в село Новий Биків, а наступного дня рушила в село Нова Басань. Загалом за 3 дні через Новий Биків проїхало до 2000 одиниць різної військової техніки з особовим складом. Коли в Київській області почали обстрілювати колону, вся ця армада зупинилася в селах Новий Биків та Нова Басань. Тут розташовувалось орієтовно від 4000 до 5000 особового складу.
У перший день же день «окупації» (беремо у лапки, бо попри всі жахіття війни, стверджують, що окупації тут не було, велися бойові дії) було розстріляно 6 ні в чому не винних молодих хлопців, мешканців Старого Бикова. Оркі пояснювали це «поганою зустріччю асвабадітєлєй».
Розстріляні: Гладкий Богдан, Могирчук Олександр, Явон Олег, Явон Ігор, Путята Володимир, Василенко Олександр.
Ось так, цинічно і безсердечно позбавили життя просто із-за своїх безпідставних підозр, не маючи на це щонайменшого права, переступивши через усе людське… Хоча про що ми, оркі – це ж не люди…
У підвалі біля Будинку культури вони утримували підозрілих, на їхню думку, осіб, тут їх били і катували.
Звозили полонених із ближніх сіл. Затримані були з Бобровицької, Лосинівської та Київської громади. Всього 17 осіб.
Трьох затриманих в останню ніч перед виходом орки розстріляли на кладовищі в селі Новий Биків.
Серед цих розстріляних один був із Лосинівки, його звали Михайло Івашко. Чоловікові було за 60. Інші двоє – Лисак Олександр і Володимир Вовк – із села Стара Басань Бобровицької громади, молодші, їм було за 30.
За що їх затримали – ніхто не знав. Одного упіймали, коли вийшов купити хліб. В голові не вкладається… Це 21 століття…
Перед розстрілом полоненим дали горілки випити для хоробрості… Та ніхто їх і не боявся. Розповідають, що один з чоловіків, старшого віку, пішов на смерть добровільно, сказавши: “Молодих не чіпайте, забирайте мене”.
Чи є на світі більше зло за те, що прийшло нищити наші міста й убивати людей? Мабуть, більшого не існує. Їхні руки в крові, та й самі вони тонуть у крові невинно загублених життів. Не буде їм прощення ніколи, і через віки…
Саме тому архівний відділ продовжує збирати подібні свідчення про пережите, щоб прийдешні покоління знали правду про ці страшні дні. Просимо всіх, хто пережив подібне чи чув такі спогади від родичів або знайомих, надати по можливості будь-яку інформацію про вторгнення російських окупантів та період окупації Ніжинського району Чернігівської області до архівного відділу Ніжинської райдержадміністрації за телефоном 0636845164.
За інформацією архівного відділу райдержадміністрації