Вмовити голову Ніжинської районної організації Червоного Хреста Єлизавету Саєнко на бесіду з журналістом нелегко. Якщо хочете поговорити про роботу – тоді будь ласка. Тільки не про неї як керівника та людину. Бо надто скромна. Разом з тим вона ініціативна, відповідальна та доброзичлива. Готова прийти на допомогу кожному, хто потребує. А ще – красуня. Нині важко знайти молоду людину, в якій би поєднувалися всі ці якості. Особливо – скромність і порядність, які нині на вагу золота.
Але наша зустріч таки відбулася! І була вона дуже приємною, адже спілкуватися з Єлизаветою Миколаївною – справжнє задоволення. Крім іншого, цій панянці притаманне незвичайне почуття самоіронії. Але наша розмова – про речі серйозні.
– Як вважаєте, чому саме Вам запропонували очолити Ніжинську районну організацію Товариства Червоного Хреста?
– Оскільки я офіційний волонтер з 2010 року, мій номер телефону залишався на «гарячій лінії» Червоного Хреста. Під час повномасштабного вторгнення до мене почали звертатися люди за допомогою. Ми з керівником міської організації Товариства Червоного Хреста Наталією Володимирівною Саєнко – моєю мамою – не змогли стояти осторонь. Почали допомагати не лише Ніжину і району, а й іншим населеним пунктам: Конотопу, Сосниці, Мені, Сновську, Борзні, Носівці, Бахмачу. Запитів було дуже багато.
Найбільший – по онкохворих. Люди буквально благали про допомогу. Ми відповідали, що з ліками не працюємо. А вони плакали. Казали, що звертаються до нас, бо більше немає до кого. Вже 11 березня ми поїхали в Бровари, спланувавши заздалегідь з військовими свою поїздку. Повернулися до Ніжина з двома «швидкими допомогами», завантаженими ліками для онкохворих. Один автомобіль відразу передали Ніжинському районному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки, а на іншому ще понад півроку їздили. Потім його передали військовим.
Наразі власного транспорту в організації немає. Це складно. Шукаємо шляхи виходу з ситуації.
Під час бойових дій працювали 24/7. Перший вихідний ми змогли влаштувати собі аж в листопаді 2022 року.
Таким чином, на момент відкриття районної організації Червоного Хреста – 1 липня 2022 року – я вже була знайома з головами і жителями громад (нині співпрацюємо з 17 громадами). Тому коли мені запропонували очолити організацію, я навіть не замислювалась. Адже платформа для роботи вже була підготовлена.
Звичайно, трішки переживала, бо розуміла: це велика відповідальність! Бо тут треба вміти працювати не тільки з людьми, а й з документацією. В цьому плані у нагоді став досвід, який я отримала під час роботи в терцентрі. На початок повномасштабного вторгнення я працювала в даному закладі соцпрацівником на денному перебуванні. Загалом 6 років. Це були часи, коли у місто почали заходити гранти, нові інвестиції, відкривалися соціальні хаби для людей старшого покоління. Під час ковіду об’їжджали район, роздавали маски, дезінфектори, пайки для тяжкохворих.
– Пані Лізо, за кермом «швидкої», якою їздили за гуманітаркою до Києва, були Ви? Чи не було страшно?
– Так, за кермом була я. Змалечку знала, що водитиму машину. Тато дозволив вперше трішки покермувати, коли мені було 13 років. Але це секрет! Нікому не кажіть! (посміхається). Зараз вмію водити різні транспортні засоби.
Чи було страшно? Якось про це не думали. Були вже трохи загартовані. До цього допомагали жителям Черняхівки, Лосинівки. Тобто всяке бачили. Через два дні після того, як отримали «швидкі» у Броварах, поїхали до Києва за гуманітаркою. І почалося: кожні два дні в Ніжині, на третій – в дорогу.
Намагалися не відмовляти людям. Особливо – тяжкохворим. Одного разу доставили в інститут нейрохірургії лежачих дідуся та бабусю. Дідуся привезли з Борзни, бабуся була з Ніжина.
– Де був розташований ваш волонтерський офіс до відкриття районної організації Червоного Хреста?
– Не повірите, у старій хатині, без опалення, що залишилася нам у спадок від бабусі. Ми швидко розвантажували машину з гуманітаркою, яка прийшла з Києва, і – так само швидко – завантажували, щоб поїхати на села. Бо люди чекали.
– Неозброєним оком видно, що Вам до вподоби те, чим Ви займаєтесь…
– Так, я люблю свою справу. У волонтерстві я змалечку, десь років з 8 років. Завжди була поруч з мамою, яка працює в Товаристві Червоного Хреста вже чверть століття. З волонтерським рухом об’їздила всю Україну.
Взагалі-то я – інструктор з першої допомоги, читаю предмет понад 10 років. Раніше навіть і подумати не могла, що працюватиму в організації Червоного Хреста. Маю дві освіти: закінчила факультет психології і соціальної роботи та магістратуру з управління соціальними закладами та менеджмент в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя.
– Важко сказати, з ким сьогодні не співпрацює Ніжинська районна організація Товариства Червоного Хреста. У соцмережі дуже багато інформації на тему співпраці…
– Якщо раніше благодійників та партнерів шукали ми, то сьогодні вони самі приходять до нас. Приміром, восени минулого року підписали меморандум з фондом «Новий світ Україна».
Минулого тижня отримали посилку від одного з потужних фондів в Україні «Разом». Спочатку нам зателефонували та запропонували ліки. Сказали, що довіряють. Така довіра дорого вартує. Крім того, ми тісно співпрацюємо з багатьма закладами та організаціями Ніжинської громади, священнослужителями.
– Пані Лізо, який Ви керівник?
– Я розділяю поняття «лідер» і «керівник». Вважаю себе саме лідером. Бо керівник з мене, мабуть, не дуже. Через те, що не вмію делегувати повноваження. Тобто не перекладаю на інших те, що можу зробити сама. Приміром, у разі потреби сідаю за кермо автомобіля. Або разом з іншими розвантажую машину. Або перевтілююся у ростову ляльку, щоб потанцювати з дітками.
У мене немає власного кабінету. Підлеглі мене не бояться (посміхається). Між нами – взаємоповага. Переважна більшість у колективі – перевірені часом та обставинами люди, з якими ми волонтерили до початку повномасштабного вторгнення, а під час активних бойових дій, під звуки сирен та обстрілами, мчали на допомогу людям.
– Скільки зараз людей у вашому колективі?
– Сьогодні у команді 14 працівників, 26 волонтерів. Серед них є внутрішні переселенці, які працюють з нами з перших днів. Кожному вистачає роботи, адже через організацію майже щодня проходять сотні людей. Приміром, сьогодні до обіду (наша розмова відбувалася 22 січня – авт.) на прийомі вже побували 15 чоловік. Крім одягу, взяли 5 ходунків, 3 інвалідних візочки.
В день роботи «Банку одягу» Ніжинський Червоний Хрест відвідують 40-50 сімей. Трапляється, і значно більше. Найбільша кількість, яку обслужили за день, – 170 осіб.
Майже щодня проводимо якийсь захід. По району їздить наша мобільна бригада. Зазвичай працівники обслуговують 40-70 людей. Одного разу було 92.
Сьогодні збираємося в Комарівку. Там проживає 56 дітей. Разом з нами їде лікар-травматолог Олександр Лях. З таких поїздок повертаємося додому виснажені, але задоволені.
– Вже неодноразово ми бачили Вас на сцені міського Будинку культури…
– Так, цьогоріч я вдруге брала участь в благодійному концерті, який відбувся напередодні Нового року, де збирали кошти для захисників. Мені до вподоби і процес підготовки, і мета заходу. Тут зібралася класна команда організаторів та артистів. Вони завжди готові підтримати тих, хто робить на сцені перші кроки.
Тим часом, бригада працівників і волонтерів Ніжинської районної організації Червоного Хреста готова до виїзду в село. Чекають на керівника. Без Єлизавети Миколаївни – ніяк. Вона на ходу допиває свою каву, жартує і перепитує, чи нічого не забули. Вся команда – в гуморі. Настрій виключно позитивний.
Ми відпускаємо пані Лізу і щиро дякуємо їй та колективу за людяність та чуйність, за той внесок, який вони роблять, наближаючи нашу Перемогу.
Автор: журналіст Nizhyn Post Валентина Савчук
Фото надано Л. Саєнко