Старший лейтенант Збройних Сил України Євген Луняк — доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри історії України. Він став до лав ЗСУ одразу після Революції Гідності, захищав Донецький аеропорт. А з першого дня широкомасштабного вторгнення росії в Україну пішов боронити рідне місто, на яке сунула московська орда.
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього десятиліття, про які писатимуть у підручниках ще не одну сотню років.
— Ви брали участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності. Розкажіть про свій досвід, мотиви.
— Я досить добре пам’ятаю 2004 рік, Помаранчеву революцію. Тоді я намагався приїжджати на Майдан, носив помаранчеві стрічки. Це був дуже приємний час, а найголовніше — це була безкровна революція. Вона завершилась перемогою народу. І коли хтось говорить, що ми не можемо нічого змінити і владу повалити неможливо, це все немає ніякого сенсу, то я завжди відповідаю, що тоді, у 2004 році, під час Помаранчевої революції, українці відстояли вибір народу — і Президентом став саме той, хто отримав більшість голосів.
Під час Революції Гідності, 2013 рік
Щодо Революції Гідності, то я дуже сподівався, що вона також буде безкровною, але, на жаль, цього не відбулося. Був свідком тих подій, багато разів бував на Майдані. І, на жаль, 18 лютого 2014 року, коли почалися масові розстріли, я теж був там. Того дня я зрозумів, що ми потрапляємо у фазу турбулентності. Зрозумів, що слідом за цим, очевидно, буде війна. Ну так, власне, і трапилося, коли почалася окупація Криму. Як тільки перші «зелені чоловічки» з’явилися, я сказав дружині, що це війна.
І одразу у березні я пішов до військкомату — і з 20 березня 2014 року служив у 1-й танковій бригаді.
— Мотивація ваша у 2014-му і 2022 році відрізнялася?
— Мотивація не відрізнялася, тому що головний мотив — це захист України. Але якщо в 14-му я ще не знав, що таке українська армія, бо прийшов абсолютно цивільною людиною, то в 2022-му вже було більше впевненості, попри те, що ситуація була набагато складнішою. Вже був певний досвід. Я знав, куди йду і що робити. Дійсно, це було досить важливо.
Я вважаю, що у тих умовах ми змогли зробити максимально для того, щоб зупинити широкомасштабне вторгнення, аби не дати ворогу просуватися там, де він хотів.
— Чому саме танкові війська?
— У 2014 році я міг потрапити до будь-яких військ. Я з Ніжина, а 1-ша танкова бригада дислокована в Чернігівській області. Оскільки тоді військові збори проводилися в тих частинах, які були в областях, то відповідно нас відправили на збори до 1-ї танкової.
Це дуже гарний підрозділ. Я здобув цінний досвід, коли служив у танковій роті, був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. Моя рота з вересня 2014-го по січень 2015 року воювала на Донбасі, брала участь у захисті Донецького аеропорту.
На той час багато говорили про танкістів-кіборгів. У нас тоді командував батальйоном легендарний танкіст «Адам» — Євген Межевікін, Герой України. Згодом до нас повернувся комбат, який від самого початку був з нами — Олексій Висоцький. Ті завдання, які стояли, ми виконували, й аеропорт тримався досить довго, незважаючи на те, що сили, які росіяни кинули на штурм аеропорту, були дуже великими.
Коли ми заїжджали, був кінець вересня. А в путіна день народження 7 жовтня. І росіяни намагалися до цієї дати захопити аеропорт. Це був останній уламок Донецька під контролем України. Це був символ. Не стільки стратегічно той аеропорт мав значення, як символічно, адже Україна продовжувала триматичастину Донецька.
І росіянам треба було вибити оборонців аеропорту за будь-яку ціну, вони кидали сили і намагалися не шкодувати нічого і нікого. Вони гнали своїх людей масово, просто на забій, як вони співають: «за ценой нє постоім».
Нічого не змінилося і зараз. Більшість бойових завдань росіяни вирішують саме масою, більшою кількістю людей, реально ідучи по трупах. Це не фразеологізм, вони справді йдуть по трупах. І всі посадки, поля вздовж фронту всіяні трупами загиблих росіян. Ці трупи розкладаються, і стоїть досить сильний трупний запах…
— Де ви нині проходите службу?
— Я командир зенітно-ракетного взводу, служу в системі ППО.
— Цікаве поєднання — історик і військовий. Що корисного ви побачили для своєї професії у війську? Можливо, пишете щоденник і плануєте потім видати?
— Я завжди згадую про козацьких літописців, коли вони одночасно були і козаками, і літописцями. Для мене і Самовидець, і Граб’янка, і Величко — це якоюсь мірою приклади для наслідування.
Дійсно, вони вели діаріуші, свої щоденники. Такі щоденники веду і я. Я вів їх у 14-му і в 15 році, я веду щоденник і під час теперішнього етапу війни. Роблю нотатки для того, щоб зафіксувати важливі події, щоб вони не загубилися і не забулися. Бо пам’ять — ненадійний фіксатор.
У цих щоденниках насправді багато інформації. Коли треба пригадати деталі — відкрив щоденник, подивився, коли, що відбулося, яка подія. А найголовніше — є бажання, щоб інформація збереглася і, можливо, вона виллється в книгу спогадів про цю війну, яка триває вже понад десять років.
Я вже написав кілька книг, але саме книга про війну є найтяжчою. Тому що писати про тих людей, яких ти добре знав і яких уже немає поруч із тобою, це найважче.
— Хто з ваших колег-істориків також став воїном?
— Коли почалася війна, багато видатних істориків пішли на фронт. Серед моїх колег, насамперед, я згадаю Сергія Лепявка, одного з найкращих дослідників козацтва, історика Чернігова, який працює в Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Дізнавшись, що росія почала широкомасштабне вторгнення, він зі Львова добирався до Чернігова.
Добу добирався на перекладних, під обстрілами, і 25 лютого був у військкоматі. Того ж дня отримав автомат, пішов воювати, потрапив в оточення. Ледве зміг вийти з цього оточення, мав перестрілки з росіянами, кидав гранати в російську бронетехніку, але, на щастя, йому вдалося вціліти, вийти до своїх. Це не зважаючи на те, що людині на той час було 62 роки. Двоє його синів досі воюють.
Ще один мій колега, ніжинський археолог Іван Кедун. По Чернігівській області фактично всі археологічні розкопки відбувалися за його участі. У перший же день пішов до військкомату, взяв до рук зброю. Це попри те, що за станом здоров’я після інфаркту він взагалі не підлягав мобілізації. Але він пішов, служить, воює.
Ще один мій знайомий, кандидат історичних наук Андрій Олексійович Гомоляко, також у перший день отримав зброю, воював під Бахмутом. Потрапляв у дуже критичні ситуації, але зміг вціліти. Кількох поранених з Бахмута витягав на собі, врятував життя цим людям.
Хочу згадати про Івана Патриляка, декана історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, якого я добре знаю і поважаю вже дуже багато років, відколи навчався в докторантурі КНУ імені Тараса Шевченка. Спілкувався з Іваном Казимировичем, коли дізнався, що він взяв до рук зброю і пішов захищати Україну. Для мене це і гордість, і честь, і найкращі йому побажання. Іван Казимирович — це великий інтелектуал, щирий патріот України, дуже віддана справі людина.
Згадаю свого колегу з Дніпра, доктора історичних наук, професора Ігоря Олександровича Кочергіна, який нині працює в Інституті національної пам’яті. В перші дні в Дніпрі, попри те, що за станом здоров’я він є обмежено придатним, одразу пішов до військкомату і досі несе військову службу.
На жаль, один із моїх знайомих, археолог Юрій Коваленко з Глухова, загинув… Я, звичайно, не можу розповісти про всіх своїх колег, адже досить багато науковців пішли захищати свою країну, хоча вони могли і не робити цього.
— Нещодавно я передав для вашого підрозділу кілька книжок «30 війн із zаклятим сусідом». У чому цінність цього видання для бійців на передовій?
— Дуже важливо проводити з бійцями, які на передовій, просвітницько-виховну роботу. Тож особливо хочу відзначити вашу книгу, проєкт АрміяInform «30 війн із zаклятим сусідом». Дуже зручний формат, зручно покласти собі в кишеню. В окопі немає мобільного зв’язку. І в перервах між обстрілами, коли є певне заспокоєння, боєць може розгорнути цю книжку, прочитати і краще зрозуміти, за що він воює.
Треба завжди пам’ятати, що війна йде не тільки в окопах, але й у свідомості людей. І розбити брехню та фальсифікації кремля, які він культивує століттями, можна лише шляхом історичної правди. Такі книги мотивують і надихають на Перемогу.
У війську, дійсно, бракує ідеологічної підготовки, бракує просвітньої підготовки, щоб люди краще розуміли, з ким ми воюємо, за що ми воюємо. І що буде, якщо ми програємо. І книжка «30 війн із zаклятим сусідом» дає відповіді на ці питання.
— Розкажіть, що відбулося в Крутах наприкінці лютого 2022 року. Є така інформація, що нам вдалося взяти реванш за події 100-річної давнини.
— Ми перебували на околиці Ніжина, яка виходить у бік Крут, тримали там оборону. До речі, те, що ворог тоді не зайшов у Ніжин, відбулося багато в чому завдяки знову-таки подвигу Героїв Крут, тільки Героїв 2022 року.
Чоловіки із села Крути зробили великі завали з дерев, які перегородили дорогу російським танкам. Коли окупанти наступали на Ніжин, вони натикнулися на ці завали, досить складно було їх розчищати, зрештою, вони побоялися це робити. Проте, вони застрягли в Крутах.
Це дало час, щоб наша артилерія змогла навестись і чітко відпрацювати по цьому угрупованню. Я чув і навіть бачив спалахи техніки, що вибухала в росіян. Але мені важко оцінити масштабність, тому що тоді в нас не було ані дронів, ані такої комунікації, яка є зараз.
Але насправді я зрозумів, що відбувається досить важлива подія. Наскільки я знаю, втрати ворога були дуже суттєвими, кажуть, понад 200 окупантів загинуло тоді під час обстрілів. Те угруповання, яке було в Крутах, було повністю знищено. Дійсно, приємно знати, що саме під Крутами ми здобули таку суттєву перемогу.
— росіяни тоді на Ніжин не пішли. Куди вони попрямували далі?
— Так, вони тоді обійшли Ніжин. Тому що якраз по периметру міста вже в перший день почала утворюватися оборона. 25 лютого під Ніжином ми мали перший бій. росіяни намагалися заходити в місто, обстрілювали нас. Ми намагалися обстрілювати їх. Вони злякалися і далі не посунулися. Але, на жаль, від їхніх обстрілів були загиблі і поранені. Бо я тільки своєю власною автівкою вивіз трьох загиблих захисників, і ми вивезли тоді поранених — приблизно чотири чи п’ять осіб. Я думаю, їх було більше.
— Ваш рецепт перемоги. Що потрібно в Україні найбільше?
— Зараз Україні потрібно вистояти. Коли відбувається бійка, перемагає той, хто виявиться більш витривалим. Навіть людина, яка може бути слабшою фізично, але сильніша духом, може перемогти. Я вважаю, що Україна насамперед повинна вистояти. І ми зараз тримаємося.
Ми не повинні забувати про тих людей, які перебувають на фронті, тому що їм дійсно дуже тяжко. Особливо, коли чуємо гасла про «втомилися від війни». Що говорити про людей, які вже 10 років воюють, що говорити про людей, які на фронті понад два роки безвилазно, без вихідних, без відпочинку. Що таке «втомилися від війни» — краще запитати в них.
Я розумію, не просто зараз всім. І тим, хто в тилу під час постійних тривог, ракетних небезпек, бомбардувань. Особливо співчуваю тим, хто має втрати. Це найжахливіше, коли гинуть близькі, а особливо діти. Але наше суспільство повинно бути сильним. Ми маємо бути сильними, бо тільки так зможемо досягти омріяної Перемоги…
Євген Букет Кореспондент АрміяInform