Анімаційна стрічка «Я померла в Ірпені» — це особиста розповідь 25-річної української режисерки Анастасії Фалілеєвої про 10 днів життя в окупованому Ірпені й евакуації, досвід насильства у стосунках з її хлопцем та взаємодію з його батьками. В лютому фільм визнали найкращою анімацією на найбільшому у світі фестивалі короткого метру.
Стрічка Анастасії Фалілеєвої «Я померла в Ірпені» стала лауреаткою багатьох міжнародних кіномайданчиків. У лютому фільм отримав нагороду в номінації «Найкраща міжнародна анімація» на найбільшому у світі фестивалі короткометражного кіно у Клермон-Феррані, що у Франції. А після перемоги після перемоги на Корейському фестивалі Bucheon International Animation Festival анімацію кваліфікували на «Оскар-2026».
Під час інтерв’ю RFI Українською Анастасія попереджає, що розкривати подробиці сюжету зарано, — згодом глядачів зможуть самі побачити все на великих екранах.
— Про що ваш фільм? Можете розказати детальніше, але без спойлерів для глядачів?
— Фільм, по суті, документальний. Про те як все відбувалося. Там немає нічого вигаданого. Це історія з першого по десятий день, але без хронології, її немає в мене у голові. У мене дуже мало спогадів з цього періоду, лише якісь найяскравіші.
Цей фільм не про війну, він про відносини між батьками та дітьми, між коханими й тими кого не люблять, між братами й сестрами… Цей фільм здебільшого про аб’юз і про те, з ким ти живеш під одним дахом. Що іноді ворог, який навколо він менший, ніж той, хто живе в тебе у квартирі.— Наскільки важко він вам давався?
— Він давався мені доволі важко, тому що мені було гидко дивитись на людей про яких цей фільм. Не хотілось взагалі згадувати той період, тому я засунула це у такий довгий ящик. Але найгірше було те, що коли ти з часом починаєш згадувати, то бачиш стільки інших пластів цієї історії, які розкриті у фільмі.
Цей фільм більше, ніж просто про війну, тому копирсатися в цьому всьому давало дуже широку перспективу і було страшно від того, як я взагалі опинилась у цих відносинах і в цій ситуації. Якби я раніше це все зрозуміла, я б не опинилася в Ірпені й в цій ситуації.
— У чому була ваша мотивація закінчити стрічку? Не хотіли кинути, якщо спогади були болісними?
— Це не про мене. Якби ви дослідили мою фільмографію, то побачили, що всі мої фільми особисті. Не було іншого вибору, аби створити щось інше. Я завжди пишу свої сценарії про те, що мене найбільше турбує. Щоб той хто це подивиться на цьому міг навчитись.
— Ваш фільм намальований вугіллям. Наскільки це важка техніка? Скільки часу пішло на створення?
— Вугілля складне в роботі, адже воно крихке. З ним треба практика та обережність. Ми почали це робили вдвох з моїм напарником, як ми й зазвичай робимо фільми. Але потім ми підключили художників, коли ми зрозуміли, що не встигаємо. Що я можу точно сказати, що від пітчингу фільму до його виходу пройшло півтора року. Це насправді не довго для анімаційного кіно, але у нас було дуже інтенсивне виробництво.
— Що для вас означає перемога у Франції? Чому особисто не забрали нагороду?
— Перемоги — це важливо для мого майбутнього і для української кіноіндустрії, яка підсвічується цим. Тобто кіно спільнота бачить, що в нас є класні митці, що в нас є, що показати. Перемога у Клермон-Феррані — це прямо подія в українській кіноіндустрії. Таке останній раз було у 2004 році і виграв фільм Євгена Сивоконя — це метр української анімації, просто класик. А тепер я.
Добре, що моя колега Олександра Прокопенко, вона кінокритикиня, була і забрала нагороду. Я дуже рада, що це була вона, тому що я знаю, наскільки вона вболіває за цей фільм. Я дуже рідко їжджу зараз на фестивалі, бо перебуваю в дуже інтенсивному виробництві. Взагалі, мене виманити з України дуже складно. Навіть на масштабні фестивалі, які пропонують повне покриття дороги й добові гроші, то все одно я вибираю сидіти в Україні, попрацювати.
Мені іноді прикро, що деякі з гучних нагород пройшли без мене і в Оттаві, куди я відмовилась їхати, і в Кореї, і в тому ж Клермон-Феррані. Я думала їхати туди, бо це такі дуже важливі міжнародні платформи, але ці нагороди дісталися до мене поштою.
— Росіяни доволі часто присутні як номінанти на кінофестивалях. Як ви ставитесь до цього? Не намагались доводити організаторам важливість бойкоту митців з РФ?
— Це суперболюча тема. Тому що у 2023 році, коли ми були на одному дуже великому форумі анімаційному теж у Франції, до речі. І на пресконференції якась іноземна журналістка, питає у директора форуму: «Якого біса тут є російські проєкти і вони вільно, нормально представлені?». Він відповідає: «Тому, що ми з ними давно дружимо і вони привозять багато грошей. Наступне питання».
А, наприклад у Клермон-Феррані я взагалі не знаю, як би я себе поводила. Мені треба виходити на сцену, чи сидіти поруч з росіянкою. Що мені робити? Виходити і сідати або не виходити та не тиснути руку? Що я маю робити? У мене немає відповіді.
Коли я була в Японії, це було через 6 місяців після окупації, і мені там один японець почав розповідати, що він співпрацює з росіянами, що він був на Донбасі й в Криму, коли вже була окупація. І що росіяни там хочуть нам тільки хорошого. Це був радіоефір і мене порвало дуже сильно. Я просто впала в коридорі, ридала і не могла зібратись.
Я розумію, що якщо десь на фестивалі буду поруч з росіянами, я можу комусь набити морду, вибачте. Тобто я можу зробити скандал. І це буде дуже погано для моєї репутації, тому що європейці люблять тих, хто ласкавий, тих, хто будує діалог. У мене не виходить цього з росіянами.
— Ваш фільм було кваліфіковано на Оскар 2026 року. Що думаєте про це? Розраховуєте на перемогу чи хоча б номінацію?
— Знаєте, я зневірилась трохи в фестивалях і в цьому ж Оскарі саме після того, як Чернова вирізали з трансляції, коли він отримав Оскар. Я наївно думала, що фільм «20 днів у Маріуполі» щось змінить. Він змінив багато, але не тою мірою, в якій мені б хотілося.
Я боюся, якщо навіть я виграю Оскар, то це нічого не змінить. Так, про це дізнається міжнародна анімаційна спільнота, дізнаються в Україні. Тиждень пошани. Але глобально це нічого не змінить знову. Трошки є зневіра в цьому.
Я дуже боюся наразі, що з тим, що зараз відбувається в Америці, що в українців будуть шанси. Якби ми були на Оскарі 2024 року, то фільм мав би шанси виграти. Якби він був зараз у 2025, я не знаю, чи мав би він шанси. А що буде через рік? Не знаю, тому що все буде залежати від політичної ситуації в Америці.
— Над чим зараз працюєте? Можете проанонсувати майбутню роботу?
— Насправді мені вже дуже тісно в короткому метрі, тому ми дивимося зараз у сторону повного метра з моїм продюсером. Не скажу, що я забобонна, але в кіно у мене ритуал на ритуалі.
Коли я робила Ірпінь, навіть найближчому колу нічого не показувала. Я дуже це приховувала. Я вважаю, що кіно любить тишу.