7 років тому дочка і мама – Аня і Людмила Ігнатченки з Володькової Дівиці Ніжинського району пережили операцію по пересадці нирки. Як їм обом живеться через 7 років після трансплантації, дізнавайтесь з матеріалу.
— Сьогодні Аня здає аналізи. Планові, але щоразу переживаємо, як у перші дні пісня операції, — відповідає на моє повідомлення 43-річна Людмила Ігнатченко. І згодом відписує: — Саме Анютка подзвонила щодо аналізів – усе добре!
Ми обидві видихаємо і домовляємося про телефонну розмову з мамою і дочкою в найближчий вихідний, адже вони працюють у столиці. Аня там живе, а Людмила Володимирівна після робочих змін приїжджає додому у Володькову Дівицю Носівської громади.
ДОЧКА
Спочатку вдалося поговорити з Анею. Я пам’ятаю її 15-річною, а нині їй 22.
— Я вивчилась на фельдшера, уже два роки працюю маніпуляційною медсестрою в Олександрівській клінічній лікарні міста Києва.
У паліативному відділенні, де перебувають онкохворі. Кожен – зі своєю непростою історією. Робота важка як фізично (я роблю уколи, перев’язки, ставлю крапельниці, катетери, відвожу пацієнтів на процедури, веду документацію тощо), так і морально. Але я свідомо йшла на неї. Коли ще школяркою потрапила а лікарню, побачила, як рятують дітей (і мене у тому числі), я теж захотіла стати медиком, щоб так само рятувати, допомагати.
Аня народилася восьмимісячною, вагою 2400 г. У 15 років її занадто маленькі нирки зупинилися в рості й виконували лише три відсотки своєї роботи. Із Чернігівської обласної дитячої лікарні її направили в київський «Охматдит» на гемодіаліз (механічне очищення крові за допомогою апарата «штучна нирка»). Аня мусила проходити цю важку для неї процедуру тричі на тиждень 10 місяців. Людмила Володимирівна кинула роботу й постійно була в лікарні біля дочки. А коли їй сказали, що Ані потрібна пересадка нирки, без вагань погодилася віддати свою. Ось тільки на це треба було 300 тисяч гривень — для родини непідйомна сума. Зібрати її допомогли односельці, школа, носівський підприємець-благодійник, земляки Людмили Володимирівни (вона родом із Южноукраїнська Миколаївської області), навіть незнайомі небайдужі люди — після сюжету про Аню по телебаченню.
Прооперували маму з дочкою 13 березня 2018 року в Національному інституті (нині — науковий центр) хірургії та трансплантології ім. О, О. Шалімова Ані одну її нирку видалили, а мамину підсадили (вона запрацювала одразу).
— Друга моя нирка лишилася, але виконує свою функцію всього на один відсоток. Усі ці роки я стараюся берегтися. Дотримуюся дієти: не їм смаженого, гострого. Мені строго не можна свинини, грейпфрутів, оцту. Також заборонено вживати алкоголь і курити, в мене на це й не тягне. Приймаю лікарські препарати (для запобігання відторгненню трансплантованого органа. — Авт.) — це вже пожиттєво. На один гроші виділяє держава, а другий нам доводиться купувати – раз на три місяці плачу за нього майже 9 тисяч гривень. 3 нашими невисокими зарплатами це відчутна сума. Допомагають батьки.
Раз на три місяці я здаю аналізи у своїй лікарні, потім десь через місяць їду в Шалімова. Чітко знаю, які показники свідчать, що щось не так. Коли їх бачу – засмучуюся, зразу сльози. Бо страшно знову повернутися на діаліз. Як згадаю той жах… Постійно на зв’язку зі своїм лікарем. Олександр Вікторович Закрутько – чудовий і як фахівець, і як людина!
Щодо обмежень є ще одне — Ані не можна народжувати.
– Хтось після трансплантації на це наважується, а я ризикувати маминою ниркою, нехтувати її вчинком заради мене не можу І не хочу. А взагалі – на майбутнє я не загадую, особливо в такий час…
МАМА
Людмила Володимирівна також тримає дієту, а ось не перепрацьовувати, зізнається, не завжди виходить.
— Мій чоловік Володя тепер теж з інвалідністю (у мене третя група, у нього друга — йому діагностували атеросклероз, пів стопи відрізали). Потихеньку тупає, допомагає що може. Проте наші доходи все одно не збігаються з витратами, — сумно жартує. — Молодша донечка Танюшка закінчує 11-й клас, має вступати навчатися далі — на це теж треба кошти.
Тож я в столиці на двох роботах — молодшою медичною сестрою в оперблоці у приватній клініці «Новий зір» та в Інституті пульмонології і фтизіатрії. Багато працюємо з хлопцями-військовими після полону. Важко не так фізично, як морально.
На операції дітям я не стаю, бо в мене асоціації — наче це ми з Анею знову на діалізі, тримаю її за руку. Якось мені таки довелося потримати дев‘ятимісячного хлопчика під час однієї процедури. То він після неї вже усміхався на руках у мами, а я ще не могла прийти в себе — настільки згадалося неприємне… Моє дитя по чотири години на діалізі лежало, а потім щоразу було ніби перекручене крізь м ‘ясорубку…
Та, як би мені не було важко (коли натруджуся, то з боку, де нирки немає, бувають спазми), це ніщо порівняно з тим, що моя дитина жива! Я б життя за неї віддала — не те що нирку! І вдячна всім лікарям, які траплялися на нашому шляху! Анин лікар Олександр Вікторович — наче батько своїм пацієнтам. На жаль, Рубен Овакимович Зограб’ян, який оперував мене (він більш ніж 20 років очолював відділ трансплантації нирки в Шалімова), 1 квітня пішов із життя на 71-му році.
“ДІДУСЬ ПОСТУПИВСЯ МІСЦЕМ ОНУЧЦІ”
Людмила Володимирівна згадує про ще одну, таку болючу, втрату — рідної людини:
— Мій тато дуже переживав за Анютку, це його перша внучка. Але, так шкода, її порятунку не дочекався — помер у грудні 2017-го, за три місяці до нашої операції. Як сказала мені одна лікарка, дідусь поступився місцем онучці. Пригадую, коли ми оголосили збір коштів, батько мені наснився. Начебто приніс кицьку, а я йому кажу:«Тату, ось же наш кіт лежить, а то чиясь кішка…» І ми швидко зібрали необхідні для трансплантації гроші.
Потім від нього прийшло ще одне добре провіщення. Наша операція довго відкладалась: було багато бажаючих, а пересадки проводилися лише вівторками і четвергами. Аж знову сниться тато — з нашої южноукраїнської квартири на дев’ятому поверсі махає мені рукою. А невдовзі (пам’ятаю, то був четвер) телефонує лікар Закрутько і каже: «Звільнилося місце». Одні люди відмовилися від операції через 13-те число. У п’ятницю ми оформляємося в лікарню, у понеділок Ані роблять останній діаліз, а у вівторок уже оперують. Дідусь ніби щоразу подавав нам добрий знак, він незримо поряд.
А бабуся, моя мама, слава Богу, ще з нами, неподалік: коли батька поховали, в Южноукраїнську житло продали, а купили їй у Ніжині, тож часто приїжджає в гості.
Під час тієї нашої розмови семирічної давності Людмила Володимирівна сказала мені слова, в яких іще більше утвердилася за цей час:
— Треба цінувати не матеріальне, а те, що в тебе є сім’я, діти, що вони тебе люблять, що вони здорові.
Джерело: газета “Гарт”, Аліна КОВАЛЬОВА
https://m.gorod.cn.ua/news_146633.html