Указом Президента України 179 від 26 березня 2022 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі підполковнику БУРКОВСЬКОМУ Сергію Вікторович присвоєно звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”.
ПРО ГЕРОЯ
Сергій Бурковський — сапер із 30-річним стажем. З 2015 року проходить службу в 250-му Центрі інженерної підтримки. У березні 2022-го військові цієї частини вивели з ладу 47 одиниць техніки росіян на Чернігівщині, розповідає Сергій Бурковський. Далі — його пряма мова:
— Російсько-українська війна для мене почалася у травні 2014-го. Я на той час був звільнений з армії, тому у складі «Правого сектора» працював сапером в інженерному забезпеченні на Донецькому напрямку — Курахівка, Красногорівка, Савур-Могила, Степанівка, Піски, Донецький аеропорт.
Мінували комунікації, водовідводи під злітною смугою, щоб ворог не міг по них заходити нам у тил.
У ДАПі ми були періодично на ротаціях. Його оборону тоді тримав в основному 3-й окремий полк спеціального призначення. Згодом його змінила 95-та окрема десантно-штурмова бригада. Ми декілька разів туди заїжджали саперною групою. Евакуйовували поранених, мінували місцевість, комунікації, водовідводи під злітною смугою, щоб ворог не міг по них заходити нам у тил.
Під час останньої ротації заводили в аеропорт операторів одного з телеканалів. Ми заїхали туди вдень однією БМП і УАЗиком, називали його «Грізлік». Аеропорт вже важко було назвати аеропортом. ДАП повністю прострілювали, особливо злітну смугу, по якій ми заходили. Вдень вже мало хто туди заїжджав, було занадто небезпечно. Ми зупинилися біля місця, де колись паркувалися літаки. Щойно вийшли з машини, попали під обстріл. «Грізлік» згорів разом із відеокамерою журналістів і нашими речами. Але всі залишилися цілі й живі.
23 лютого 2022 року прибули у район Чорнобиля для підготовки до мінування трьох автомобільних мостів через річку Уж.
23 лютого 2022 року ми отримали бойове розпорядження. У складі трьох груп прибули у район села Черевач неподалік Чорнобиля для підготовки до мінування трьох автомобільних мостів через річку Уж. 24 лютого о четвертій ранку для нас почалася війна. Ми мінували мости під обстрілами противника. Останніми виходили з тих районів.
Були авіаудари по Чорнобильській зоні. Люди панікували, тікали звідти. Головний міст на виїзді з Чорнобиля поблизу села Черевач ми найпершим замінували, але не могли підірвати, бо тривала евакуація. Тому передали його в утримання і під знищення командиру 2-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, а самі поїхали вище по річці, щоб замінувати ще два мости. Вони знаходилися на великій відстані один від одного, тому я прийняв рішення розділитися на дві групи для економії часу, якого було обмаль. Очолена мною група вирушила до моста через Уж поблизу села Поліське, інша група під керівництвом Дмитра Шмагайла вирушила для підготовки та руйнування моста поблизу села Максимовичі. Мости мінували, коли ворог здійснював вогневе ураження з бронемашин та стрілецької зброї з протилежного боку річки. Підрив останнього моста здійснили, коли вже ворог вийшов на нього. Знищили його разом із броне- та автомобільною технікою окупантів.
Після успішного знищення мостів висунулися у пункт постійної дислокації. Увечері 24 лютого ми прибули в Ніжин. Тоді в місті не було інших бойових підрозділів. Та й ми були не зовсім бойовим: з озброєння мали лише автомати, РПГ і гранати. Командир створив диверсійно-розвідувальні групи. Не всі мали бойовий досвід, але були вмотивовані та патріотично налаштовані. Також підключилося місцеве населення. Ми провели мобілізацію і зайняли оборону по березі річки В’юниця.
У росіян було дві спроби зайти в Ніжин — 25 лютого і на початку березня.
Спочатку ми не мали бойових мін. На той час у нашому штаті не було бойових підрозділів, тому не передбачалося зберігання інженерних боєприпасів. Ми робили мінні шлагбауми з навчальних мін. За розмірами і підривником МВЧ вони не відрізняються від бойових, лише мають білу смугу, яку ми стирали. Але всередині у них пісок. Навчальні міни ми також комбінували із завалами з дерев та використовували як спосіб введення противника в оману. Окупанти перед ними зупинялися, і ми обстрілювали їх із засідок. Вони відходили. Пізніше росіяни зрозуміли, що міни навчальні і почали розтягувати завали, тому ми стали від навчальних мін протягувати саперний провід для імітації того, що міни встановленні в керованому варіанті — це дало свій ефект для введення противника в оману та його затримки. Ми мали змогу наносити йому вогневе ураження з наявних у нас засобів.
Доводилося міни закопувати в асфальт. Вночі ножами рили лунки на пошкоджених ділянках доріг, закладали туди, маскували.
Окупанти розстрілювали ці міни-обманки з крупнокаліберних кулеметів — із них сипався пісок. Потім звикли, що всюди навчальні, і вже на них не зважали. І коли ми замінили їх на бойові, вони за звичкою наїжджали на них. Згодом стали розумніші, почали використовувати танки з тралом і саперів. Нам доводилося міни закопувати в асфальт. Вночі ножами рили лунки на найбільш пошкоджених ділянках доріг, закладали туди міни та маскували їх.
Коли росіяни вдруге спробували зайти в Ніжин, ми вже були краще підготовлені, мали бойові міни. Пошкодили один їхній БТР і взяли у полон окупанта. Вони відійшли. Потім колонами почали заходити зі сторони Дорогинки, Великої Дороги в напрямку Нового Бикова, Києва. Ми потихеньку їх відтісняли, робили пости спостереження, вузли інженерних загороджень, які складалися з лісових завалів та мін у керованому і не керованому варіанті. Виставляли на цих вузлах бойове чергування, тому що населення продовжувало рухатися дорогами, мінувати в повному обсязі це заважало. Доводилося робити мінний шлагбаум (дорога, перегороджена прив’язаними одна до одної мінами, — ред.) на асфальті. Відповідно міни було видно як населенню, так і росіянам.
Один із вузлів загородження обладнали за Безуглівкою. Ділянку замінували у керованому варіанті. Вночі колона рухалася на швидкості, налетіла на цей вузол загородження, який утримували наші сапери. Ворог втратив БМП, два паливознавправники і два камази. Танковий мостоукладач нам вдалося відновити. Також вони залишили інженерну машину розгородження.
Ми мінували дороги, по яких пересувалися окупанти. Групи виходили переважно вночі. Коли ворог почав використовувати саперів, ми пробували встановлювати радіокеровані міни, але в них напевно працював мобільний РЕБ і радіосигнал не проходив. Тоді ми почали тягнути дроти через поле, відстань була велика — до трьох кілометрів, але це дало результат. Коли проходила колона до 80 машин, ми керованим фугасом знищили саперів, які йшли перед нею, решта рушили по нашому мінному полю. Тоді за один раз ми знищили 14 одиниць техніки: БМП, БТРи, МТЛБ, КЕТЛ (колісний евакуаційний тягач легкий, — ред.), бронеавтомобіль «Тигр», КамАЗи та УРАЛ, САУ МСТА-С, БРЕМ (броньована ремонтно-евакуаційна машина, — ред.), ГАЗ-66. Це було ближче до 29 березня. На тому маршруті 20 березня ми також знищили два зенітні ракетні комплекси «ТОР-2М».
Загалом за березень наш підрозділ вивів із ладу 47 одиниць ворожої техніки завдяки мінно-вибуховим загородженням та засідкам.
На озброєнні ми мали тільки РПГ і автомати. Згодом військова частина А 4558 передала нам деякі зразки виробництва 1940-х років зі свого музею: антиснайперську рушницю 14,5 мм, протитанкові рушниці, 82-мм міномет. На місцевому заводі для міномета виготовили бойок. Один з офіцерів, лейтенант Олександр Єсипенко, навчив хлопців ним користуватися, і вони прикривали наші групи. На жаль, Олександр Єсипенко, Олександр Чернега, Дмитро Крошка з мінометного розрахунку за день до виходу рашистів з Чернігівської області загинули. Їх накрили артилерією ворога.
Трофейної техніки у нас було вісім танків. Ми їх передавали в різні частини. Найдорожчий трофей — бронеавтомобіль «Тайфун». З трьох пошкоджених «Тигрів» два відновили. Також маємо чотири БТР-82А, які досі виконують завдання у складі підрозділу.
Після того, як росіяни пішли з Півночі, ми розміновували ділянки доріг та поля від вибухонебезпечних предметів, знімали мінні поля на території Ніжинського та Прилуцького районів. Вони залишили їх по собі багато. Також була знищена їхня техніка, яка перевозила боєприпаси — не всі здетонували.
Роль саперів на цьому етапі війни велика як при наступі, так і в обороні. Без них підрозділи, зокрема піхота, не просунуться вперед. Сапери йдуть попереду перших. Зараз ворог закріпився і побудував потужну лінію оборони. Вона сильно замінована як протитанковими, так і протипіхотними мінами. Більшість заборонені Міжнародною конвенцією — протипіхотні міни натискної дії, а також фугасні та осколкові.
При обороні сапери обладнують інженерні загородження. Це уповільнює темпи просування противника.
Росіяни добре озброєні. Для подолання мінно-вибухових загороджень використовують танки з колійними тралами, системи дистанційного розмінування, системи РЕБ, щоб глушити радіосигнали. У них є інженерні підрозділи штурму, які пройшли бойові дії в Сирії. Вони непогано обладнують позиції ліній оборони. Їхню роботу не можна недооцінювати. Ворог добре підготувався до наших штурмових дій, створили розгалужену систему інженерних загороджень з великою кількістю різнотипних мінних полів.
Росіяни воюють на чужій території. Їм не доведеться потім її розміновувати. Окупантам немає різниці, яку кількість і які міни використовувати — заборонені чи ні. Вони мінують усе підряд. Також їм байдуже, хто на цих мінах підірветься — цивільні, наші військові чи їхні.
У ворога є нові типи мін, наприклад, ПОМ-2 «Отек», ПОМ-3 «Медальйон», НВУ-П «Охота». Але з принципом їх роботи ми розібралися — можна працювати.
Кожен тип мін має свої особливості і складнощі в роботі з ним. Міни-пастки, міни-сюрпризи промислового виробництва, встановлюють під міну, і коли сапер піднімає її, вона спрацьовує. Небезпечні, непередбачувані міни з самоліквідатором. Він має спрацювати через певний заданий час, але з якоїсь причини цього може не статися і міна не самознищиться. А коли сапер її зачепить, може спрацювати.
Ніхто не скаже, скільки років точно потрібно для повного розмінування України. Друга світова закінчилася 1945-го, а я з 1997 по 2014 рік займався розмінуванням території від залишків тих бойових дій. Зараз інтенсивність боїв значно більша. Так, не вся територія України охоплена ними, активні бойові дії йдуть тільки в Донецькій, Луганській, Запорізькій і частково Херсонській та Харківській областях, але, можливо, 70% тих територій забруднені вибухонебезпечними предметами. Це не лише міни, а й артилерійські, касетні боєприпаси, авіабомби, ракети. Територія України є найбільш забрудненою територією вибухонебезпечними предметами у світі.
Росіяни прорахувалися в наших людях. Мабуть, не розраховували на такий рівні патріотизму і що війна так об’єднає народ. Усі піднялися на захист держави — від школяра до пенсіонера. Валили дерева на шляху просування противника, підпалювали їхні машини, труїли, створювали рух спротиву.
Джерело: Jürgen Graaf , військова частина м. Ніжина
