День захисників і захисниць України, який відзначатиметься в Україні 1 жовтня, – це ще один привід вклонитися до землі нашим незламним воїнам: тим, хто нині боронить країну від ворога, і тим, хто віддав за неї найцінніше – своє життя…
На зустріч з журналістом Nizhyn Post дружина загиблого захисника Юлія Гапшенко принесла гарно оформлений альбом з фотографіями свого чоловіка. “Багато світлин зробили його друг та побратим Олександр Надточій та Ігор Жмурко.
Завдяки хлопцям я зберігатиму пам’ять про свого Саню ще й у такому форматі – не тільки в серці”, – зі сльозами зазначила пані Юлія і розповіла історію їхнього життя.
19 ЩАСЛИВИХ РОКІВ РАЗОМ
Вони познайомилися 19 років тому, в одному з ніжинських кафе, куди Олександр завітав на каву. Юлія працювала офіціанткою.
“Між нами промайнула іскра. Ми відразу сподобалися один одному, і далі пішла романтика: квіти, морозиво, шоколадки…”, – зазначає жінка.
Проживали з батьками дівчини. Але згодом обидвоє осиротіли: батьки – один за одним – покинули цей світ. У Сані залишилися старша сестра Наталія, в Юлії – брат, сестра і куми, бо подружжя має аж шість похресників: на кожного – по троє.
Навчався Олександр в Ніжинській ЗОШ №10. За освітою – технік-геофізик: у 2005 році закінчив Київський геологорозвідувальний технікум. А ще – менеджер (у 2008 році закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом) і досвідчений водій. Тривалий час працював на Півночі вахтовим методом. Вдома не був по три місяці.
Юлія спочатку працювала за професією – бухгалтером, потім – в банку. А коли банк закрився, пішла офіціанткою в ресторан “Рибацький Хутір”. Згодом стала старшим офіціантом, адміністратором, заступником директора, зараз – виконавчий директор. Коли побудували ресторан “Могорич” – почала працювати і там. Робота передбачає спілкування з різними людьми. Графік роботи – дуже щільний. Журналісту Nizhyn Post довелося трішки почекати…
Свого часу попрацював на “Рибацькому Хуторі” й Олександр, “перекваліфікувавшись” з менеджера з продажів на закупівельника.
ВИРІШИВ БУТИ САПЕРОМ
Зі слів дружини, він давно хотів піти на військову службу. Мав хобі, для якого придбав металошукач. Коли прийшов час, вирішив стати сапером. І це рішення, як зрозуміла Юлія, було незмінним! З 7 лютого 2023 року був зарахований до військової частини А 3160 сапером розмінування та ліквідації наслідків.
“Бойове хрещення” пройшов на Херсонському напрямку. Потім Олександр разом з товаришами два тижні проходив навчання у Німеччині – їх навчали азам штурмових саперів. Чи було важко? Олександр казав, що так. Особливо, коли не маєш певного досвіду. Але воно того варте…
По поверненню в Україну О. Гапшенко продовжував виконувати поставлені завдання. Був відсутній вдома місяцями. Дружина терпляче чекала на коханого. Напередодні Нового 2024 року отримав звання – старший солдат.
Останній виїзд відбувся 14 лютого 2024 року на Авдіївський напрямок. Поїхав туди спочатку в якості водія.
“Якось Сашенька телефонує і каже: “Треба на виїзд”. Ну, треба – значить, треба! Він завжди намагався дати про себе знати, коли повертався на базу. І тут раптом його попросили підмінити товариша на завданні. Це був вечір, 3 березня. На душі стало неспокійно – я ніби щось відчула”, – розповідає пані Юлія.
“САНЯ – “ВАНТАЖ 300”
Наступний день минув у переживаннях. Коли Юлія повернулася з роботи, їй зателефонувала кума: “Саня – “вантаж 300”. У військових цей термін означає пораненого солдата, якого вивозять із зони бойових дій.
Бойовий товариш, старший лейтенант, командир роти розмінування Олександр Ігорович Кацай підтвердив цю інформацію: “Веземо Сашка в Покровськ. Це був FPV-дрон. Саня дуже важкий, ще один хлопець – не дуже. У Сашка багато осколкових поранень. Скоріше за все, не буде руки. І під питанням – ноги. Одна – точно”.
Дружині знадобився час, щоб усвідомити таку інформацію. Але згодом вона вже була морально готова зустрітитися з коханим. Разом з кумами вони виїхали машиною на Дніпро, куди вже перевезли важко пораненого Олександра.
У лікарню прибули зранку. Розшукали Олександра в реанімації. Лікар дозволив поспілкуватися.
“Сашко був при пам’яті. Без лівої руки. Права нога побита осколками. Майже не рухалася. Він посміхався. Я спитала: “Чого ти мене не шукаєш?”. Він відповів: “Я знав, що ти мене знайдеш”. Я його заспокоїла: “Саню, ми зробимо все, що треба. Головне – ми разом, і ти живий!” – при цих словах пані Юлія не може стримати сліз. І додає: “В ньому було стільки віри та надії! Пізніше ще й побратими вийшли на відеозв’язок, підтримали: “Саню, слава Богу, ти живий, і Юля поруч. Значить, все буде в порядку!”
Пізніше дружина дізналася, що поранення чоловік отримав 4 березня в с. Орлівка на Донеччині, перебуваючи у складі 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ ЗСУ. Чи чули хлопці, як наблизився дрон? Так, чули, але сховатися не встигли. А згодом з’ясувалося, що в чоловіка виникли ще й проблеми з нирками – через те, що пів доби лежав, поранений, на полі. Можливості його забрати у хлопців не було, адже противник нещадно поливав місцину вогнем…
Коли Олександра терміново повезли на операцію, Юлія тільки й встигла промовити, що вона тут, поруч – щоб він не хвилювався.
Після операції О. Гапшенка відвезли в реанімацію. Він був без свідомості. “Тепер чекайте! Потрібен час. Виникли проблеми з нирками, але організм бореться. Ми зробили все, що від нас залежить”, – лікарі не давали жодних прогнозів.
Надія на одужання танула щогодини. Коли Юлія вкотре повернулася в лікарню, назустріч їй йшла медсестра з порожнім відром. Жінка вирішила, що це поганий знак, але гнала від себе погані думки.
Несподівано їй зателефонували з Ніжинської військової частини: “Я служив з Вашим Олександром”. Її ніби вразило струмом: чому служив? Чому у минулому часі? Добре, що поруч з Юлією в той момент опинилася кума, яка підтримала.
ТРИ ДНІ ОЛЕКСАНДР ЗАВЗЯТО БОРОВСЯ ЗА ЖИТТЯ
Пізніше лікар сказав, що серце мужнього воїна Олександра Гапшенка зупинилося о 7:50. Захисник завзято боровся за життя цілих три дні…
Похорон відбувся 8 березня 2024 року, за декілька тижнів до ювілейного дня народження Юлії. Поховали Героя на Мигалівському кладовищі у Ніжині.
“Я безмежно вдячна Максиму Лук’янову з товаришем, які винесли мого Саню з поля бою. Якби не вони, ми з чоловіком могли б і не побачитися. Прийнамні Саня у лікарні не почувався самотнім. Він бачив і відчував мою підтримку”, – очі Юлії застеляють сльози.
Хлопець, що був в той день з Олександром, вижив. Павло з Кривого Рога продовжує захищати країну від ворога.
А Юлія тепер житиме за двох. Попри душевний біль і неймовірний смуток. І плекатиме світлу пам’ять про свого Саню.
Автор: журналіст Nizhyn Post Валентина Савчук
Фото надано Юлією Гапшенко
