Ніжинці не припиняють допомагати фронту хто чим може: одні волонтерять, інші донатять, треті виготовляють окопні свічки, в’яжуть для захисників шкарпетки та пояси. Небайдужі люди об’єдналися в осередки. У Ніжині їх вже чимало.
Нещодавно при Ніжинській бібліотеці-філії №2 на вул. Незалежності з’явився ще один волонтерський центр для охочих подарувати частинку тепла для наших воїнів – передати для них в’язані речі.
“Рішення про відкриття такого міні-центру ми прийняли разом з колегами: Наталею Самойленко та Ольгою Гавриленко (до слова, цей невеличкий колектив давно займається волонтерською діяльністю – бібліотекарі збирають речі для тих, хто потребує, бляшанки, пластикові кришечки для інших волонтерів, рукавички для воїнів – авт.).
Досі наші читачки працювали відокремлено: прийшов хтось з них міняти книжки у бібліотеку – приніс і в’язані речі. Згодом визріла думка об’єднати цих жіночок. Ми кинули клич у соцмережах: то вміє в’язати – в’яжіть, хто має змогу допомогти нитками – теж будемо щиро вдячні. Буквально через кілька днів запустили своєрідний конвейєр: люди почали приносити речі, які можна розпустити на нитки; інші взялися їх розпускати; треті – в’язали. Киянка Валентина Шатернікова та уродженка Ніжина Маргарита Лукаш прислали нитки, за що їм окрема подяка. Буквально вчора, 20 лютого, ми отримали другу посилку з нитками від пані Маргарити. Її мама Лідія Іванівна Лукаш також є членом волонтерської команди, допомагає розпускати старі речі.
Наш колектив теж не стоїть осторонь: за можливості розпускаємо речі на нитки, готові вироби особисто передаємо до церкви Святої Покрови. Приміром, сьогодні (а наша розмова відбулася у четвер, 15 лютого – авт.) віднесу, а вже в суботу посилочки від ніжинців відправляться на передову”, – зазначила завідувачка бібліотекою-філією №2 Ніна Івасенко.
А поки що намагаємося розговорити жіночок, які наближають Перемогу на своєму – теплому – фронті. З деякими з них ми вже заочно знайомі – виготовлені ними речі неодноразово з’являлися в інформаційних постах у соцмережі. А от самі учасниці волонтерського руху розголосу не люблять, бо героїнями себе не вважають. Журналісту ледь вдалося вмовити цих скромних жіночок зробити спільне фото.
Тетяна Василівна Ващенко почала в’язати з кінця 70-х років, з того часу, як у них з чоловіком з’явилася перша дитина. Спочатку це були пінетки, пізніше – шапочки, шарфи, рукавички. Згодом перейшла суто на шкарпетки, бо інші речі легше було придбати на ринку. А от шкарпетки завжди користувалися попитом.
Всі три зяті та доньки носять мамині вироби залюбки. Найменший зять – військовослужбовець. Має офіцерське звання. В перші дні повномасштабного вторгнення при захисті Ніжина був тяжко поранений і контужений. Якось він сказав своїм побратимам: “Ви не розумієте, що означають для мене тещині шкарпетки. Не важливо, якого кольору, вони зігрівають не тільки тіло, а й душу. А ще рятує мамина молитва”. Так, для своїх зятів пані Тетяна – мама.
З того часу Тетяна Василівна вирішила: якщо в неї є вільний час, чому не допомогти іншим воїнам? Передавала свої вироби через ТЦК, відносила до храмів, де збирали посилки на передову, інколи діяла напряму – коли знала, що хтось відправляє передачу сину, внуку, знайомим.
Нині рідну країну від ворожої навали захищає племінник пані Тетяни Максим. Ще один племінник – Андрій – віддав у цій боротьбі життя. Тому, що таке біль втрати, жінка знає не з чиїхось розповідей…
Тетяна Василівна попросила подякувати і своїй сусідці Людмилі Іванівні Коровіній, яка теж передає хлопцям в’язані речі. І хоча вона народилася у Росії, вважає Україну своєю Батьківщиною, щиро переживає за те, що тут відбувається.
Загалом Тетяна Ващенко здала до волонтерського осередку, який діє при бібліотеці, понад 30 пар шкарпеток.
Надія Олексіївна Бажина – єдина з усієї жіночої команди в’яже теплі пояси. Окремо купує для них липучки, бо з розміром вгадати важко. А от її 90-річна мама Нінель Миколаївна Міненко в’яже для хлопців шкарпетки. Такий собі сімейний підряд виходить.
90-річна Нінель Миколаївна Міненко за роботою
В’язати пані Надію навчила мама, коли та ще була школяркою. Коли у Надії Олексіївни народились свої діти, це вміння стало у нагоді.
Якось знайомий Сергій, котрий раніше торгував на місцевому базарчику і згодом пристав до війська, попросив для себе і своїх побратимів шкарпетки. Пані Нінель відразу взялася до справи. Пенсіонерка, незважаючи на поважний вік, взагалі не може сидіти без діла. Раніше вона наділяла в’язаними шкарпетками всіх друзів і знайомих.
У цій сім’ї шанують книгу. Багато років члени родини Міненко-Бажиних є читачами бібліотеки-філії №2. В одному будинку разом проживають представники трьох поколінь – загалом вісім людей. Певний час вони ділили дах ще й з родичкою з Маріуполя, поки вона не придбала житло у Ніжині.
Попри брак часу, бо дорослі діти працюють, а пані Надія відповідальна за господарство, вона усе рівно знаходить час на в’язання. Більше 100 пар шкарпеток вони з мамою передали в Адвентистську церкву. Нитки приносять сестра, сусідка. Для улюблених бібліотекарів пані Надія зв’язала символ 2024 року – зеленого Дракончика.
Не можемо не запитати, чи не казали хлопці: до вподоби їм шкарпетки? Чи піднімають бойовий дух?
“Дівчина, яка передавала хлопцям посилки, казала, що в’язані речі дійсно піднімають настрій. Особливо – різнокольорові. Веселі. Мама теж надає перевагу “рябеньким” кольорам. Від однотонних, каже, у неї паморочиться у голові. Хоч різнокольорові речі потребують більше часу, – в’язати їх цікавіше. Мабуть, цікавіше і носити”, – з посмішкою зазначає пані Надія.
Надія Василівна Петрушина: “Я теж зі слів волонтерів знаю, що хлопці на передовій кажуть: “Навіть якщо не вдягатиму шкарпетки, то носитиму їх із собою, бо вони нагадують дім та передають материнське тепло”. Хоча… Де їх сушити, ті шкарпетки, під час боїв? Поміняли на бігу мокрі на сухі – та й вся сушка! Кажуть, якщо хлопці довго не знімають взуття, то шкарпетки прогорають. Трохи рятують поліетиленові пакети. Ними обгортають ступні поверх шкарпеток”, – пояснює пані Надія.
Понад 17 років Надія Василівна працювала у Києві консьєржкою. По вечорах не випускала спиць з рук. Улюблене заняття відволікало від буденності. Особливо це актуально нині, під час повномасштабної війни. Одна поважна пані з Києва попросила навчити її в’язати. Надія Василівна не відмовила…
До волонтерського осередку при бібліотеці приєдналася нещодавно. Поки не розпочався сезон городів, пані Надія готова в’язати шкарпетки, наскільки вистачить ниток і сил. Аби тільки хоч чимось допомогти нашим захисникам.
Любов Василівна Грабар – теж майстриня із “золотими” руками. Раніше в’язала шапки, шарфи, светри. На зустріч з журналістом пані Любов прийшла в гарному светрі власного виготовлення.
“Ми були приємно здивовані, коли тільки-но познайомилися з Любов’ю Василівною, наскільки гарні речі вона в’яже”, – наголошує завідувачка бібліотеки-філії №2 Ніна Івасенко.
Згодом пані Любов змінила “кваліфікацію” і почала вишивати бісером. Це захоплення вимагає неабиякої посидючості, часу та терпіння. Нині у самобутної майстрині чимало гарних робіт. У пріоритеті – ікони.
Любов Василівна залюбки долучилася до волонтерської команди, яка постачає теплі речі для захисників. За нитками (а ще – за книжками, бо полюбляє читати, як і всі колежанки) приходить до бібліотеки.
Є ще у волонтерській команді Тетяна Андріївна Вершняк, яка до в’язаних шкарпеток прикладає лікувально-профілактичний засіб – мед з перцем у маленьких баночках. Захисникам до вподоби такі подаруночки.
Щиро дякуємо жіночкам-трудівницям за небайдужість, за добрі та чуйні серця, за те, що попри все знаходять час і можливості допомагати захисникам. За те, що вкладають у свої вироби частинку душевного тепла, якого так потребують наші хлопці на передовій.
Низький уклін вам, дорогенькі!
Автор: журналіст Nizhyn Post Валентина Савчук
На головному фото: Ніна Івасенко, Любов Грабар, Надія Петрушина, Надія Бажина, Тетяна Ващенко
Фото автора